55 
Згадався рядок зі старовинного вірша, та цього разу не дитячого. Його мати з острахом ставилася до дурману й необхідності його вживати (так само, як боялася Корта і його звички лупцювати хлопців). Цю поезію склав народ манні з північних пустельних країв. Ще й досі там, серед машин, що вже не працювали (а коли працювали, то час від часу пожирали людей), мешкав один клан. Рядки напливали знову й знову, нагадуючи йому (без жодного зв'язку з попередніми думками — так було завжди, коли діяв мескалін) про снігопад у кулі, яку він мав у дитинстві. Містичні й напівказкові рядки:
Межа людей там проляга, То крапля пекла, дотик зла…
Крізь гілля дерев, що нависали над вівтарем, виднілися обличчя. Відчуваючи якийсь відсторонений захват, стрілець дивився на них: ось дракон, зелений, звивистий. Ось дріада, німфа дерева, манить його руками-гіллям, ось живий череп, вкритий слизом. Обличчя. Обличчя.
Раптом трава на галявині зашелестіла й пригнулася до землі.
Я йду.
Я йду.
Його плоть відчула слабке збурення. «Як далеко я зайшов, — подумав стрілець. — Колись лежав із Сюзанною в м'якій траві на схилах Крутояру, а тепер докотився до цього».
Вона притисла його своєю вагою. Тіло, створене з вітру, груди — з пахучого жасмину, рожі й жимолості.
— Виголошуй своє пророцтво, — сказав він. — Повідай мені все, що я маю знати. — У роті відчувався металевий присмак.
Зітхання. Тихий плач. Геніталії стрільця набрякли й затверділи. Угорі, за обличчями, що прозирали крізь листя, він бачив гори — жорсткі, брутальні, гострі, неначе зуби.
Її тіло почало рухатися на ньому, боротися з ним. Він відчув, що руки самі складаються в кулаки. Вона послала йому видиво Сюзанни. Це Сюзанна лежала на ньому, прекрасна Сюзанна Дельгадо, що чекає на нього в покинутій хижці каменяра на схилах Крутояру, розпустивши волосся, аби воно вільно падало на спину й плечі. Він труснув головою, намагаючись прогнати марево, але її обличчя не зникло.
Жасмин, рожа, жимолость, пахуче старе сіно… аромат кохання. Кохай мене.
— Виголошуй своє пророцтво, — повторив він. — Я хочу почути істину.
«Будь ласка, — благала провидиця. — Не будь таким холодним. Тут завжди так холодно…»
Руки торкаються його плоті, гладять її, запалюючи всередині вогонь. Тягнуть його. Підігрівають. Пахуча чорна щілина. Волога й тепла…
Ні. Сухо. Холодно. Стерильно.
Зглянься, стрільцю. О, благаю, мені потрібна твоя ласка! Будь же милостивий!
Чи ж ти зглянулася б над хлопчиком?
Над яким хлопчиком? Яне знаю ніякого хлопчика. Мені потрібні зовсім не хіопчики. О, благаю тебе!
Жасмин, рожа, жимолость. Пахуче старе сіно, ледь відчутний аромат літньої конюшини. Масло, злите зі старовинних урн. Бунтівна плоть.
— Тільки після того, як почую від тебе пророцтво. Якщо воно буде корисним, — сказав він.
Ні, зараз! Прошу тебе, зараз!
Він розкрив свій розум, розум, що заперечував будь-які емоції, протиставляючи себе їм. Нависле над ним тіло заклякло, і з нього вирвався крик. У голові, між скронями, на короткий час зав'язалася запекла боротьба за перетягування каната — його розум був линвою, сірою мотузкою, з якої стирчали нитки. На довгу мить запала тиша, лише ледь чутне дихання стрільця і легкий вітерець, від якого зелені обличчя на деревах ворушилися, підморгували й кривилися. Жодна пташка не співала.
Її хватка ослабла. І знову до його вух долинув плач. Треба діяти швидко, інакше вона піде. Залишитися зараз означало для неї охлянути, можливо, навіть загинути. Він уже відчував, що вона охолола і прагне покинути кружало з каменів. Вітер ворушив траву, утворюючи на її поверхні спотворені візерунки.
— Пророцтво, — сказав він, а потім ще суворіше: — Істину.
Схлипування, втомлене зітхання. Він мало не поступився її благанням і не дав їй те, чого вона прагне… якби не згадка про Джейка. Прийди стрілець минулої ночі на хвилину пізніше — і він знайшов би Джейка мертвим чи божевільним.
Якщо так, то спи.
— Ні.
Тоді занурся в напівсон.
Її вимога таїла в собі загрозу, але, мабуть, без цього годі було обійтися. Стрілець підвів очі до крон дерев, де ховалися обличчя. Задля його втіхи там влаштували спектакль. Світи виникали і руйнувалися перед його очима. На блискучих пісках зводилися цілі імперії, де віковічні машини-титани ні на мить не припиняли свою маніакальну електронну працю. Імперії занепадали, вмирали, знову відроджувалися. Колеса крутилися тихо, наче рідина перетікала, та потім вповільнювали свій рух, починали скрипіти, скреготати і зрештою зупинялися навіки. Під темними небесами, на яких мерехтіли холодні діаманти зірок, пісок засипав сталеві водостічні жолоби на вулицях, що концентричними колами розходилися від центру міста. І всі ці картини розвіював слабнучий вітер змін, що приносив із собою запах кориці — аромат кінця жовтня. Стрілець став свідком того, як світ зрушив з місця.
55 
