197 
Барбі посміхнувся, втім, невесело.
— Людям така радість, а ти що ж, подружко?
— Просто не знаю, що мені робити, — каже вона. — Енсон там, усередині… геть усі там… а копи лише стоять і дивляться.
— Либонь, бояться, щоб не побили їхніх ще більше, бо ж декого з них уже встигли побити. І я їх не засуджую. Все добре сплановано і гарно виконано.
— Про що це ти?
— Не звертай уваги. Хочеш спробувати зупинити їх, поки не дійшло до гіршого?
— Як?
Він узяв мегафон, котрий так і лежав на капоті сусідньої машини, там, де його поклав Тобі Велан. Але, коли простягнув мегафон Розі, вона відсторонилася, затуляючи собі груди руками.
— Краще ти це зроби, Барбі.
— Ні, це ти годувала їх роками, тебе вони знають, тільки тебе вони послухають.
Вона взяла мегафон, хоча й вагаючись.
— Я не знаю, що казати. Нічого не спадає на думку такого, що могло б їх зупинити. Тобі Велан уже намагався. Та їм байдуже.
— Велан намагався їм наказувати, — сказав Барбі. — Наказувати натовпу все одно, що намагатися керувати мурашником.
— Все одно я не знаю, що мені…
— Я тобі розкажу, — Барбі говорив спокійно, таким чином заспокоюючи її. Він зробив доволі довгу паузу, щоб покликати жестом Лінду Еверет. Лінда наблизилась разом з Джекі, обнімаючи одна одну за талії.
— Ви можете зв'язатися з вашим чоловіком? — запитав Барбі.
— Якщо в нього ввімкнутий мобільний.
— Скажіть йому, щоб прибув сюди — на санітарній машині, якщо можливо. Якщо він не відповість на дзвінок, сідайте в поліцейську машину і катайте прямо до шпиталю.
— У нього там пацієнти…
— Пацієнти в нього є і тут. Він просто про це ще не знає. — Барбі показав на Джинні Томлінсон, котра тепер сиділа, привалившись спиною до шлакоблочної стіни маркету, закриваючи собі руками скривавлене обличчя. Джина і Герріет Біґелоу присіли навпочіпки біля неї, але, коли Джина спробувала складеною хусточкою зупинити кровотечу з її радикально понівеченого носа, Джинні скрикнула від болю й відвернула голову.
— Починаючи з однієї з тих двох фахових медиків, котрі в нього залишилися, якщо я не помиляюсь.
— А ви що збираєтеся робити? — спитала в нього Лінда, знімаючи з пояса телефон.
— Ми з Розі збираємося вгамувати натовп. Правда, Розі?
12
Розі застигла в дверях, загіпнотизована хаосом, що відкрився її очам. У повітрі висів сльозоточивий запах оцту, змішаний з ароматами розсолу і пива. Лінолеум у проході секції № 3 було заляпано гірчицею й кетчупом, немов його хтось від душі заблював. Хмара з цукру і борошна повисла над секцією № 5. Люди, котрі штовхали свої візки крізь той прохід, кашляли, витирали собі очі. Деякі з візків буксували, наїжджаючи на розсипи сухих бобів на долівці.
— Постій там секунду, — сказав Барбі, хоча Розі й так не подавала ознак руху; вона стояла, паралізована видовиськом, притиснувши мегафон собі між грудей.
Барбі помітив Джулію, котра фотографувала розграбовані касові апарати.
— Кидайте цю справу й ходімо зі мною, — погукав він.
— Ні. Я мушу робити свою роботу, більше ж нікому. Я не знаю, куди подівся Піт Фрімен і Тоні…
— Ви не знімати це мусите, а зупинити. Перш ніж гіршого чогось не сталося, — показував він на Ферна Бові, котрий чимчикував повз них з навантаженим кошиком в одній руці й пивом у другій. У нього була розсічена брова і кров стікала по обличчю. Одначе вигляд Ферн мав задоволений.
— Як?
Він підвів її до Розі.
— Ти готова, Розі? Час починати.
— Я… ну…
— Не забудь, інтонація безтурботна. Не намагайся їх зупинити, лише спробуй знизити температуру.
Розі глибоко зітхнула і підняла до рота мегафон:
— УСІМ ПРИВІТ, ЦЕ Я ГОВОРЮ, РОЗІ ТВІЧЕЛ, З «ТРОЯНДИ-ШИПШИНИ».
Вона заслужила собі вічну шану, бо дійсно говорила безтурботно. Почувши її голос, люди заозиралися — не тому, що він звучав настирливо, як це знав Барбі, а якраз тому, що навпаки. Він уже бачив таке в Таркіті, Фаллуджі, Багдаді. Найчастіше після вибухів бомб у залюднених громадських місцях, коли прибувала поліція і машини з солдатами.
— ПРОШУ, ЗАКІНЧУЙТЕ СКУПЛЯТИСЯ ШВИДШЕ І ЯКОМОГА СПОКІЙНІШЕ.
Дехто на це зреагували гигиканням, але, озирнувшись одне на одного, люди немов очуняли. У секції № 7 Карла Венціано з соромом, що був просто написаний на її лиці, допомагала підвестися Генріетті Клевард. «Тут повно «Тексматі», вистачить нам обом, — думала Карла. — Що це, Господи прости, на мене найшло?»
197 
