265 
— Агов, докторе Расті. Я Стейсі Моґґін. Не пам'ятаєте, як гоїли мені опіки від отруйного дуба[332]? Отутечки, на моїй… — вона поляскала себе по заду.
— Чого ж, пам'ятаю. Приємно знати, що ви тепер безперешкодно можете натягувати на себе трусики, міс Моґґін.
Вона розсміялася, а потім знову заговорила, стиха:
— Сподіваюсь, я вас не налякала.
— Трішечки. Я якраз вимикав мобільний телефон, а тут раптом ви.
— Вибачте. Ходімо досередини. Лінда чекає. У нас небагато часу. Я постережу надворі перед фасадом. Якщо хтось з'явиться, попереджу Лін подвійним клацанням рації. Якщо приїдуть Бові, вони припаркуються на бічній стоянці і ми зможемо виїхати на Іст-стрит непоміченими, — вона схилила голову набік, усміхнувшись. — Ну… це дещо оптимістичні сподівання, але принаймні втечемо невпізнаними. Якщо нам пощастить.
Расті пішов услід за нею, орієнтуючись на провідну хмарку її волосся.
— А як ви вдерлися сюди, Стейсі?
— Та просто відімкнули двері. У нас є їхній ключ у поліцейській стайні. Більшість закладів, що працюють на Мейн-стрит, передають нам свої ключі.
— А чому ви берете в цьому участь?
— Бо все це лайно спровоковане загальним переполохом. Дюк Перкінс припинив би це одразу. А тепер уперед. І швиденько робіть вашу справу.
— Цього я обіцяти не можу. Фактично, я нічого не можу обіцяти. Я не патологоанатом.
— Тоді так швидко, як тільки зможете.
Расті зайшов услід за нею досередини. І в ту ж мить на його шиї зімкнулися руки Лінди.
9
Герріет Біґелоу двічі вискнула, а вже тоді зомліла. Приголомшена Джина Буффаліно просто дивилася скляним поглядом.
— Відведіть Джину кудись, — гаркнув Терсі. Він уже був дійшов до стоянки, але, почувши постріли, прибіг назад. Щоби побачити тут таке. Цю бійню.
Джинні обняла Джину за плечі й повела назад по коридору, де ходячі пацієнти — між ними й Білл Оллнат, і Тенсі Фрімен — стояли з перелякано витріщеними очима.
— І цю приберіть звідси, — наказав Терсі Твічу, киваючи на Герріет. — Та натягніть їй спідницю на ноги, будьте ґречні до бідної дівчинки.
Твіч виконав наказ. Коли він і Джинні знову зайшли до палати, Терсі стояв навколішках біля тіла Френка Делессепса, котрий загинув тому, що з'явився сюди замість бойфренда Джорджії і пересидів тут довше за призначену для відвідин годину. Простирадло, накинуте Терсі на Джорджію, вже встигло розквітнути кривавими маками.
— Ми можемо тут щось зробити, лікарю? — спитала Джинні. Вона знала, що він не лікар, але в її збентеженні це слово вискочило автоматично. Притиснувши долоню собі до рота, вона дивилася на розпростерте тіло Френка.
— Так, — відповів Терстон, підводячись на рівні, і його коліна затріщали, мов пістолетні постріли. — Зателефонувати до поліції. Це місце кримінального злочину.
— Усі чергові поліцейські зараз напевне гасять ту пожежу, — сказав Твіч. — А хто не чергує, ті або десь у своїх справах, або сплять із вимкнутими мобільними.
— То подзвоніть хоч комусь, заради Ісуса милостивого, і дізнайтеся, чи мусимо ми щось зробити, перш ніж почати прибирати тут. Сфотографувати, чи я не знаю що ще. Загалом ясно, що тут відбулося. Вибачте, я на хвилинку. Треба зблювати.
Джинні відступила вбік, відкривши Терстону шлях до маленької вбиральні при палаті. Двері він причинив, але все одно голосні звуки ригання було добре чути, звуки газуючого на холостому ходу двигуна, в якому десь набилася якась грязюка.
Джинні відчула паморочливу хвилю, що колихнулася їй у голові, роблячи її легкою, здіймаючи її вгору. Вольовим зусиллям вона придушила це відчуття. А знову подивившись на Твіча, побачила, що той закриває мобільний.
— Расті не відповідає, — сказав він. — Я залишив йому повідомлення. Ще комусь? Як щодо Ренні?
— Ні! — її аж пересмикнуло. — Тільки не йому.
— Моїй сестрі? Ендрії, я маю на увазі?
Джинні тільки поглянула на нього.
Твіч зустрів і витримав її погляд, а вже потім опустив очі.
— Напевне, не варто, — промурмотів він.
Джинні торкнулася його зап'ястка. Шкіра в нього була холодна від шоку. У неї, либонь, теж, подумалось їй.
— Якщо тебе це втішить, — промовила вона. — Мені здається, вона намагається позбавитися своєї наркозалежності. Вона приходила до Расті, і я майже цілком певна, що саме з цією проблемою.
Твіч згори вниз провів долонями по щоках, на якусь мить перетворивши своє лице на печальну маску з опери-буф.
265 
