384 
— Ні, — промовив він і поцілував її в губи. Поцілунок вийшов швидким, але теплим, і вологим, і доволі лячним.
— Чому ви це зробили?
— Бо у вас був такий вигляд, що вам це потрібно, от я це й зробив. А що було далі, Джуліє?
— Я одягла светр і пішла додому — що ж іще? А батьки мене чекали. — Вона гордо задерла підборіддя. — Я так ніколи й не розповіла їм, що тоді трапилось, і вони самі ніколи не дізналися. Десь протягом тижня по дорозі до школи я кожного разу бачила свої штани на круглому дашку над сценою. І кожного разу я відчувала сором і образу — біль, як ножем у серце. А потім одного дня вони зникли. Біль після цього з мене нікуди не подівся, але все одно стало трохи легше. Замість гострого болю залишився тупий. Я не виказала тих дівчат, хоча мій батько буквально пінився і гнітив мене аж до червня — я могла тільки ходити до школи і нічого більше. Він заборонив мені навіть поїхати з класом до Портленда в Музей мистецтв на екскурсію, якої я чекала цілий рік. Він сказав, що я зможу поїхати і всі мої привілеї мені буде повернуто, якщо я назву імена дітей, котрі з мене «знущалися». Це його слово. Але я мовчала, і не просто тому, що була адепткою дитячого варіанта «Апостольського символу віри».
— Ви повелися так, бо в глибині душі вважали, що заслужили на те, що з вами тоді трапилось.
— Заслужила тут неправильне слово. Я вважала, що придбала дещо і заплатила за це справжню ціну. Моє життя змінилося після того випадку. Я продовжувала отримувати гарні оцінки, але перестала аж так часто тягнути руку. Я не перестала здобувати оцінки, але вже не прагла їх попри будь-що. У старших класах я могла б стати офіційною лідеркою, але попустилася під кінець випускного року. Якраз настільки, щоб замість мене виграла Карлін Пламмер. Я не хотіла бути першою. Ні оголошувати випускної промови, ні тієї уваги, яку викликає та промова. У мене з'явилося декілька друзів, найкращі з них серед тих, хто курив на майданчику поза будівлею школи. Найбільшою переміною стало те, що я вирішила продовжувати освіту в Мейні, замість Принстона… де мене дійсно чекали. Батько кидав громи і блискавки: як це так, чому це його дочка буде навчатися у якомусь вбогому провінційному коледжі, але я правила своє. — Вона усміхнулась. — Твердо стояла на своєму. Проте секретним інгредієнтом любові є компроміс, а я тата дуже любила. Обох любила, і його, і маму. Я планувала навчатися в Університеті штату Мейн в Ороно, але влітку після закінчення школи в останній момент подала заяву в Бейтс[430] — це в них називається «поданням за особливих обставин» — і мене прийняли. Батько змусив мене заплатити пеню за запізнення з мого власного банківського рахунку, що я радо зробила, бо в родині нарешті встановився крихкий мир після шістнадцяти місяців прикордонного збройного конфлікту між державою Батьківський Контроль і маленьким, але добре укріпленим князівством Уперта Юнка. Спеціальністю я вибрала журналістику, і таким чином було залатано ту пробоїну, що утворилася з того дня на парковій сцені. Мої батьки так ніколи й не дізналися про це. Не через той день я залишилася в Міллі — моє майбутнє в «Демократі» було визначено наперед віддавна, — але я є тією, ким я є, в основному завдяки тому дню.
Вона знову звела на нього очі, вони сяяли слізьми і викликом:
— І все-таки я не мураха. Я не мурашка.
Він знову її поцілував. Вона міцно обхопила його руками і відповіла на його поцілунок щиро, як тільки могла. А коли його рука витягла поділ її блузи з-за пояса слаксів, а потім сковзнула по животу до грудей, вона почала цілувати його взасос. Дихання її було уривчастим, коли вони відхилились одне від одного.
— Хочете? — спитав він.
— Так. А ви?
Він узяв її руку і поклав собі на джинси, туди, де цілком ясно відчувалася сила його бажання.
За хвилину він вже спирався ліктями, балансуючи над нею. Вона взялась рукою за нього і спрямувала в себе.
— Будьте ніжні зі мною, полковнику Барбара. Я трохи призабула, як це робиться.
— Це — як їзда на велосипеді, — промовив Барбара. Виявилось, що він таки був правий.
15
Коли все закінчилося, Джулія відкинулась головою йому на руку, і так вона лежала, дивилася на рожеві зірки, а потім спитала, про що він зараз думає.
Він зітхнув:
— Про сни. Видіння. Про все те не-знати-що. У вас мобільний телефон з собою?
— Завжди. І заряд він тримає чудово, хоча скільки ще буде в робочому стані, сказати не можу. Кому ви збираєтесь телефонувати? Напевне, Коксові, я гадаю.
384 
