392 
— Неземляни не люблять папараці, братику, — усміхнувся Барбі. Він гадав, що зауваження прозвучить скромним жартом, але, коли йшлося про його фотоапаратуру, Піт геть втрачав почуття гумору.
Колишній фургон телефонної компанії довіз їх до Купола і тепер вони всі вп'ятьох дивилися, як два великих CH-47 кривуляють на посадку до густо порослого травою лугу на території ТР-90. Ґрунтова дорога продовжувалася аж туди, і ротори «Чінуків» здіймали величезні хмари куряви. Барбі і решта прикривали собі очі долонями, але інстинкт виявився зайвим, непотрібним наразі; пилюка досягала тільки Купола, а гам уже розліталася навсібіч.
Вертольоти приземлялись із повільною грацією обважнілих леді, що намагаються вмостити свої завеликі сідниці в театральні крісла. Барбі почув скажене вжжжііі металу по валуну, і той гелікоптер, що був зліва, відринув футів на тридцять вбік, перш ніж спробувати сісти знову.
Хтось виплигнув з люка першого гвинтокрила і поспішив крізь хмару здійнятої пилюки й дрібних камінчиків, роздратовано відмахуючись. Барбі будь-де впізнав би діловиту ходу цієї схожої на пожежний гідрант фігури. Наблизившись, Кокс повівся, немов сліпець у персональній темряві: витягнув уперед руку, намацуючи перепону. А потім витер на ній пил зі свого боку.
— Приємно бачити вас дихаючим повітрям свободи, полковнику Барбара.
— Так, сер.
Кокс перевів погляд.
— Вітаю, міс Шамвей. Вітаю вас усіх, друзі Барбари. Я хочу почути все, але все мусить діятися швидко, у мене призначено невеличку циркову виставу на іншому боці міста, і мені не хотілося б туди запізнитись.
Кокс кивнув пальцем собі за плече, де вже почалося розвантаження: кілька десятків вентиляторів «Ер Макс» і генератори до них. Великі, з полегшенням подумав Барбі, того типу, що ними сушать тенісні корти й іподромні доріжки після сильних злив. Кожен болтами прикручено до власної пересувної двохколісної платформи. Генератори на вигляд були щонайбільше двадцятисильними. Він сподівався, що вони потягнуть.
— Спершу я хотів би почути від вас запевнення, що в цих штуках не виникне необхідності.
— Напевне я не знаю, — відповів Барбі. — Проте боюся, що вони можуть знадобитися. Можливо, вам варто було б поставити ще цих штуковин там, де шосе 119, де мешканці міста зустрічатимуться з родичами.
— Увечері, — сказав Кокс. — Раніше нам ніяк не впоратись.
— Візьміть частину цих, — запропонував Расті. — Якщо нам знадобляться геть усі з них, це означатиме, що ми по вуха в лайні.
— Неможливо, синку, інша справа, якби ми могли пролетіти навпростець через Честер Мілл, але, якби це було можливо, в них не було б потреби, правда? До того ж монтувати лінію потужних вентиляторів з генераторами в такому місці, де зійдуться люди, лише на зле справі. Ніхто нічого не чутиме. Ці малюки так ревуть. — Він поглянув на свій годинник. — Ну, починаймо, розказуйте мені, скільки встигнете за п'ятнадцять хвилин.
ГЕЛЛОВІН НАДХОДИТЬ РАНО
1
О чверть на восьму мінівен Лінди Еверет «Хонда Одіссей Зелений»[435]підкотив до вантажного дебаркадера позаду універсального магазину Берпі. Терсі їхав поряд з водієм. Діти (незвично притихлі для малечі, що вирушила в пригодницьку подорож) сиділи позаду. Ейден обнімав за шию Одрі. Собака, певне, відчуваючи пригніченість хлопчика, ставився до цього терпляче.
Попри три пігулки аспірину, плече в Лінди все ще нило, до того ж вона не могла викинути з пам'яті лице Картера Тібодо. І його запаху: суміш поту й одеколону. Вона все ще очікувала, що він раптом може об'явитися позаду в поліцейському «крузері», блокуючи можливість утечі. «Наступним разом трахну тебе прямо в твою стару піхву. Хоч би й на очах твоїх дітей».
Він на це здатен. Він такий. Тож поки їй не вдасться вибратися геть із міста, вона страшенно воліла витримувати між собою й новим П'ятницею Джима Ренні якомога більшу дистанцію.
— Хапайте цілий рулон і ножиці для металу, — сказала вона Терстону, — вони під отим молочним ящиком. Расті мені сказав.
Терстон вже був прочинив двері, але тепер затримався.
— Я цього не можу зробити. Що, як вони ще комусь знадобляться?
Вона не збиралася сперечатися; в такому разі вона б просто заверещала, перелякавши дітей.
— Беріть, що хочете. Тільки швидше. Ми тут як у пастці.
— Я постараюсь.
Проте здавалося, пройде ціла вічність, поки він настриже достатню кількість шматків свинцевого полотна, вона ледь утримувала себе, щоб не висунути голову з вікна машини, не запитати: чи він сам у собі виховав манери маніжної підстаркуватої леді, чи таким і народився?
392 
