412 
З раптовою появою на святі цього незваного гостя обривається День побачень біля Купола. Ті, що всередині, тепер мають перед собою дещо важливіше за родичів: гігантську грибоподібну хмару, що виростає на північному заході, здіймаючись угору на вогненному пенісі вже майже з милю заввишки. Перший подмух вітру — вітру, котрий погнав Картера й Великого Джима до протирадіаційного сховища — вдаряє їх і вони щуляться, притиснуті до Купола, здебільшого ігноруючи людей у себе за спинами. Інстинктивно люди за їхніми спинами відсахуються назад. Їхнє щастя, вони можуть ретируватися.
Генріета Клевард відчуває, як її обнімає чиясь холодна рука. Вона обертається й бачить Петру Ширлз. Волосся Петри звільнилося від шпильок, які його було утримували, і тепер розвівається, шмагаючи її по щоках.
— А того звеселяючого соку більше не залишилося? — питає Петра, вичавлюючи з себе стражденну посмішку типу «гуляймо далі».
— На жаль, все вже скінчилося, — відповідає Генріета.
— Ну… мабуть, це вже й неважливо.
— Тримайся мене, любонько, — мовить Генріета. — Просто тримайся біля мене. Ми якось викараскаємося.
Але, подивившись в очі старшої жінки, Петра не бачить там ні віри, ні надії. Свято вже майже добігло кінця.
Дивіться ж. Дивіться і бачте. Вісім сотень людей притиснуло до Купола, голови в них задерті, очі широко розплющені, вони дивляться на неминучий власний кінець, що мчить на них.
Тут Джонні й Керрі Карвери, і Брюс Ярдлі, котрий працював у «Фуд-Сіті». Тут і Теббі Моррел, власник лісоскладу, котрого невдовзі буде розтерто на попіл, і його дружина Бонні; Тобі Меннінг, який служив касиром в універмазі; Тріна Коул і Донні Барібо; Венді Голдстон зі своєю подругою і колегою по вчителюванню Еллен Вандестайн; Білл Оллнат, котрий відмовився їхати по автобус, і його дружина Сара, котра бачить наближення вогню і волає до Ісуса, щоби той врятував її від нього. Тут Тодд Вендлештат і Мануель Ортега з лицями безтямно задраними до західного виднокраю, де світ зникає в диму. Томмі й Вілла Андерсони, котрі ніколи більше не запросять до свого ресторану черговий гурт прямо з Бостона. Побачте їх усіх, все місто, що стоїть спинами до невидимої стіни.
А за ними візитери від задкування переходять до відступу, а від відступу до відвертої втечі. Автобуси вони ігнорують і несуться просто по дорозі в бік Моттона. Своїх позицій тримаються кілька солдатів, але більшість з них теж покидали зброю і рвуть кігті слідом за натовпом, озираючись назад не більше, ніж Лот озирався на Содом.
Кокс не тікає. Кокс наближається до Купола і кричить:
— Ви! Офіцере, командире!
Генрі Моррісон обертається, підходить туди, де стоїть Кокс і впирається руками в тверду, загадкову поверхню, бачити якої не може. Дихати стало важче; хоча здійнятий вогненною завірюхою вітер б'ється об Купол, вихориться, а тоді кидається назад, назустріч тому голодному чомусь, що надходить: чорному вовку з червоними очима. Тут, на Моттонській межі, на нього очікує отара овець, якою він насититься.
— Допоможіть нам, — каже Генрі.
Кокс дивиться на вогняну бурю і припускає, що та досягне місця розташування цього натовпу десь через п'ятнадцять хвилин, можливо, плюс-мінус три. Це не просто пожежа, і не просто вибух, в замкненому і вже забрудненому просторі це справжній катаклізм.
— Сер, я не можу.
Генрі не встигає на це нічого сказати, як його хапає за руку Джо Боксер. Він щось белькоче.
— Облиш, Джо, — каже Генрі. — Тут нема куди тікати і нічого робити, окрім як молитися.
Але Джо Боксер не молиться. Він усе ще тримає в руці свій ідіотський пістолетик і, кинувши останній божевільний погляд на надходяче пекло, приставляє його собі до скроні, немов гравець в російську рулетку. Генрі робить рух, щоб вихопити в нього зброю, але не встигає. Боксер натискає гачок. Проте зразу він не помирає, хоча згусток крові й вилітає з його голови. Він точиться назад, розмахуючи ідіотським пістолетиком, немов хустинкою, і верещить. Потім падає на коліна, підкидає руки вгору до темніючого неба, ніби людина в захваті від отриманого згори одкровення, і валиться ниць на білу роздільну смугу шосе.
Генрі повертається своїм ошелешеним обличчям до полковника Кокса, котрий перебуває від нього на відстані трьох футів і водночас за мільйон миль.
— Мені так жаль, друже мій, — мовить Кокс.
Підходить, спотикаючись, Памела Чен.
412 
