164 
І тоді вона надимала губенята, мовби те скривджене дитя. Задума хмарою насувалась на її променисту веселість, вона квапливо висмикувала свою руку з його руки, вередливо відвертала свій погляд від його обличчя героя та мученика і йшла геть. Сент Джон напевне віддав би все на світі, аби її наздогнати, вернути назад, затримати, коли вона отак його кидала, проте він не хотів поступитися задля неї жодним шансом на вічне спасіння і пожертвувати заради її кохання хоча б одною своєю надією на справжнє блаженство. До того ж він не міг вкласти всю свою розмаїту натуру мандрівника, шукача правди, поета, священика в одну-єдину пристрасть. Він не міг і не хотів відмовитись від своєї діяльності войовничого місіонера задля спокою й затишку Вейл-холу. Я якось дізналась про це від самого Сент Джона, коли мені вдалося всупереч його стриманості викликати його на відверту розмову.
Міс Олівер не раз ушановувала мене своїми відвідинами в моєму будиночку. Я добре спізнала її вдачу, ані фальшиву, ані потайну: вона була кокетлива, але не бездушна. Вимоглива, але не надміру себелюбна, їй потурали змалку, але не зіпсували до краю. Вона була запальна, але добродушна; марнославна (бо ж годі від цього втриматися, коли кожний її погляд в дзеркало засвідчував таке буяння краси!), але не манірна; щедра й зовсім не горда з свого багатства; нехитра й досить розумна, весела, жвава й нерозважна. Одне слово, вона видавалася дуже чарівною навіть такій безсторонній спостерігачці, як я, і водночас вона не мала в собі чогось справді цікавого і не справляла глибокого враження. Духовно вона дуже відрізнялася, скажімо, від сестер Сент Джона. І все ж я прихилилась до неї так само, як і до моєї вихованки Аделі, хоч до дитини, яку ми доглядаємо й виховуємо, у нас зароджується тепліше почуття, ніж до дорослої людини, хай навіть дуже привабливої.
Через якусь примху Розамунда заприязнилася зі мною. Вона казала, що я схожа на містера Ріверса (тільки він у десять разів гарніший; звичайно, і я дуже мила, але він справжній ангел). Проте, за її словами, я була така сама добра, розумна, стримана й рішуча, як і він. Вона запевняла, що моє становище сільської вчительки — це тільки lusus naturae; вона була певна, що моє дотеперішнє життя було таке цікаве, як у романі.
Одного вечора, нишпорячи з властивою їй дитячою жвавістю та легковажною цікавістю в буфеті та шухляді мого столу в кухоньці, вона знайшла дві французькі книжки, томик Шілера, німецьку граматику й словники, а далі й мою скриньку з фарбами та кілька ескізів, а між ними й намальовану олівцем голівку дівчинки — однієї з моїх учениць, гарненької, як янголятко, і різні види Мортонської долини та довколишніх лук. Спершу вона застигла від несподіванки, а потім аж затремтіла з захоплення.
Чи це я намалювала ці картини? Чи я знаю французьку й німецьку мови? Яка ж я чудесна, яке я диво! Я малюю краще, ніж учитель найкращої школи в С... Чи не намалюю я її портрета, щоб його показати татові?
— Залюбки, — відповіла я, відчувши трепетну радість митця від думки, що мені випадає нагода малювати з такої довершеної, чарівної натури.
На ній того дня була темно-синя шовкова сукня, руки й шия були оголені, і за єдину прикрасу їй правили каштанові коси, що з непокірною ґрацією природних кучерів спадали їй на плечі. Я взяла аркуш тонкого картону й старанно вивела обрис її обличчя. Я наперед тішилася, уявляючи собі, як малюватиму фарбами, а що тоді вже починало темніти, то я сказала їй прийти завтра.
Вона, видно, так розхвалювала мене своєму батькові, що містер Олівер сам прийшов з нею наступного вечора. Це був огрядний сивий чоловік середніх літ; поруч з ним його гарненька дочка здавалась яскравою квіткою коло старовинної вежі. Він більше мовчав — може, тому, що був гордий, — однак тримався зі мною дуже чемно. Ескіз Розамундиного портрета йому надзвичайно сподобався, і він попросив, щоб я його обов'язково закінчила. Він також наполягав, щоб я прийшла наступного вечора до Вейл-холу. Я пішла до них і опинилась у великій гарній оселі, де все свідчило про багатство господаря. Розамунда щиро раділа з мого візиту, її батько теж був дуже привітний, а в розмові, яку ми завели після чаю, схвалив мою діяльність у мортонській школі; однак, зауважив він, з того, що бачив і чув, він побоюється, що ця робота зовсім не підхожа для мене і я, мабуть, скоро її покину задля якогось кращого місця.
— Справді, тату, — вигукнула Розамунда, — вона така розумна, що може бути гувернанткою у якій-небудь родовитій сім'ї!
164 
