ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>

Все по-честному

Отличная книга! Стиль написания лёгкий, необычный, юморной. История понравилась, но, соглашусь, что героиня слишком... >>>>>

Остров ведьм

Не супер, на один раз, 4 >>>>>

Побудь со мной

Так себе. Было увлекательно читать пока герой восстанавливался, потом, когда подключились чувства, самокопание,... >>>>>

Последний разбойник

Не самый лучший роман >>>>>




  190  

«Моя подорож скінчилася», — подумала я. Я вийшла з диліжанса, залишила свою валізку у готелі, заплатила за проїзд, перекинувши дещицю візникові, й рушила в дорогу. Сонячне проміння вигравало на вивісці готелю, і я прочитала виписані золотими літерами слова: «Герб Рочестерів». Моє серце закалатало: я йшла землею свого господаря. Та я знов занепала духом, коли подумала: «А може, твій господар уже виїхав з Англії? А якщо він і в Торнфілд-холі, то куди ти так поспішаєш? Забула, хто там іще є, крім нього? Його божевільна дружина. Що тобі до нього: ти не повинна розмовляти з ним ані шукати зустрічі. Даремно ти сюди їхала: повертай краще назад, — настійливо відраджувала мене думка. — Поспитай у готелі, там тобі скажуть усе, що тебе цікавить, і відразу розвіють твої сумніви. Підійди до господаря й спитай, чи дома містер Рочестер».

Порада була розумна, та я не могла присилувати себе прислухатись до неї, так я боялася відповіді, що вкине мене у відчай. Розтягти невідомість означало розтягти надію. Бодай іще раз побачити будинок у променях її зорі! Онде переді мною перелаз, онде ті самі поля, якими я поспішала, втікаючи того ранку з Торнфілда,

сліпа, глуха, розгублена, гнана мстивою люттю, що карала й мучила мене. Не встигла я вирішити, куди мені податись, як опинилася серед цих полів. Як я швидко йшла! Як часто кидалась бігти! Як пильно вдивлялась перед себе, намагаючись побачити перші обриси такого знайомого мені парку! З якою радістю я пізнавала поодинокі дерева, луки та пагорби!

Врешті переді мною виріс парк, десь там у темних верховіттях ховалися гнізда гайвороння, голосне каркання порушувало ранкову тишу. Мене надихало дивне, радісне почуття, я поспішала вперед. Перейдено ще одне поле, он стежка, а он і мури довкола двору, челядні, самий будинок, який усе ще ховався за деревами з гайворонячими гніздами. «Спочатку гляну на будинок з чола, — вирішила я, — там, де його горді зубці вразять моє око своєю благородною величчю і де я зможу знайти вікно свого господаря: може, він стоятиме в ньому, бо встав рано; а може, і він тепер гуляє в саду або в алеї перед будинком. Аби його побачити — бодай на мить! Я ж не така вже божевільна, щоб кинутись бігти до нього? Втім — не знаю, не певна. А коли й кинуся — то що? Боже! Що буде тоді? Хіба це гріх, коли його погляд вдихне ще раз у мене життя? Та я марю: мабуть, цієї хвилини він милується сходом сонця над Піренеями або над тихим морем на півдні».

Я обійшла низьку огорожу фруктового саду й завернула за ріг. Там стояла брама, що вела на моріжок, її кам'яні стовпи викінчувалися кам'яними кулями. З-за стовпа я мог-ла спокійно озирнути весь фасад. Я обережно висунула голову, щоб подивитись, чи в якомусь вікні вже піднято завіси; з свого сховку Я зможу побачити зубці, вікна, весь фасад.

Можливо, гайворони, що ширяли в мене над головою, стежили за мною, поки я отак лаштувалася поглянути на будинок. Цікаво, що вони думали: либонь, вважали, що я була дуже обережна й боязка спочатку, а потім стала смілива й відчайдушна. Я швидко винирнула, відтак подивилася уважніше, вискочила із свого сховку, вибігла на моріжок. І раптом стала мов укопана перед будинком, втупивши в нього очі. «Що то за удаваний острах спочатку? — могли б спитати гайворони. — І що за дурна відвага тепер?»

Дозволь мені, читачу, зробити одне порівняння.

Закоханий застає свою кохану, коли та спить на порослому мохом схилі, він хоче помилуватись нею, не збудивши її. Він тихо крадеться по траві, щоб не почула кохана, зупиняється, йому здається, ніби вона ворухнулась, він задкує, бо нізащо не хоче, щоб вони його побачила. Але всюди тихо, і він знов рушає вперед; нахиляється над нею; її лице прикриває тонкий серпанок, його очі сподіваються угледіти красу — ніжну, квітучу, знадливу уві сні. Як жадібно він дивиться на неї! І враз непорушно заклякає! Як він здригнувся! Як він шалено обіймає тіло, що його не насмілювавсь якусь хвилину перед тим торкнутися! Як голосно він кличе її, потім кладе її додолу, дико витріщившись на неї. Тим-то він так її схопив, так голосно кликав, так безумно дивився на неї, що вже був неспроможний збудити її жодним звуком чи порухом. Він думав, що його кохана солодко спить, а вона вже й захолола.

Я б з боязкою радістю налагодилась побачити величний будинок, а побачила почорнілу руїну.

Нема чого ховатись за стовпом, крадькома поглядати на вікно, сподіваючись, що там є хтось живий. Нема чого дослухатися, чи не розчиняться двері, чи не почуються кроки на терасі або посипаній жорствою доріжці! Газони й парк були занедбані й недоглянуті, парадний вхід зяяв зловісною порожнечею. Від фасаду залишилась — як я це колись бачила уві сні — височезна стіна, опалена вогнем, подірявлена вікнами без шибок. Ні даху, ні зубців, ні димарів — усе завалилося.

  190