32 
Лісова долина, де стояв Ловуд, була колискою отруйних туманів і породжуваної цими туманами зарази. У нас спалахнув тиф, оживши разом з весною, він заповз у сирітський притулок, легко знаходячи собі жертви у переповненій класній кімнаті та спальні, і, перше ніж настав травень, школа перетворилася на шпиталь. Недоїдання і задавнені застуди так знесилили вихованок, що більшість не могла вистояти проти хвороби: сорок п'ять дівчат із вісімдесяти занедужали майже водночас. Навчання припинилось, правила розпорядку тепер додержували не так суворо. Тим небагатьом, які ще зостались здорові, було дано майже необмежену свободу. Лікар наполягав, щоб вони, аби вберегтись від хвороби, якомога більше гуляли на свіжому повітрі; але так чи інакше, ніхто не мав ні часу, ні бажання пильнувати або спиняти нас. Вся увага міс Темпл була звернена на хворих: вона весь час була в лазареті і тільки вночі йшла відпочити на кілька годин. Вчительки збирали в дорогу тих учениць, у яких, на щастя, були друзі або родичі, котрі погодилися забрати їх зі школи, де лютувала пошесть. Але багато дівчат уже заразились і повмирали дома, інші померли у школі, і їх поховали тихо й швидко, щоб запобігти поширенню зарази.
У Ловуді загніздилася страшна хвороба і частенько туди навідувалася смерть, в його стінах панували горе і страх, у кімнатах та коридорах пахло лікарнею, і в повітрі носилися смертоносні міазми, на які не діяли ніякі дезинфекційні розчини та обкурювання, — а в цей час над крутими пагорбами та густими лісами сяяв безтурботний травень. Та й наш шкільний сад аж горів яскравими квітами: мальви розрослися з дерева заввишки, порозкривались лілеї, пишно цвіли тюльпани й троянди, краї клумб зарясніли рожевими гвоздиками та червоними стокротками, вранці і ввечері пахтіла шипшина, поширюючи аромат прянощів і яблук. Та вся ця пишнота зовсім не цікавила більшість мешканців Ловуда, хіба що ми іноді клали на могилки наших померлих товаришок пучечки трави та квітів.
Однак я та інші дівчата, які не захворіли, досхочу втішалися чудовим краєвидом та весняною порою. Полишені на самих себе, ми з ранку до вечора блукали лісами й долинами, мов ті цигани, робили, що нам заманеться, ішли, куди хотіли. Та й годувати нас почали краще. Містер Броклґерст та його сімейка не наважувалися потикатись у Ловуд. Ніхто не втручався в господарські справи. Зла економка пішла від нас, злякавшись зарази, а нова, що доти завідувала Лоутонським лазаретом, ще не звикла до наших порядків і була щедріша. Та й їдців тепер поменшало, а хворі їли мало, тож на сніданок нам подавали повні тарілки. Коли кухарка не встигала зварити обіду, а це траплялося досить часто, вона давала нам по шматку холодного пирога або по черствій скибці хліба з сиром, — все це ми несли до лісу, де кожна знаходила собі затишний куточок, і там обідали всмак.
Моїм улюбленим місцем був великий гладенький камінь, сухий і білий, що лежав посеред струмка. До нього можна було дістатися тільки вбрід, і я брела туди по воді босоніж. На камені могли вільно поміститися двоє, і ми завжди сиділи там з моєю новою подругою. Останнім часом я заприятелювала з дівчинкою, на ім'я Мері Ен Вілсон, розумною і спостережливою, її товариство мені подобалось — вона була дотепна й своєрідна, і я почувалася з нею легко й невимушено. Старша за мене на кілька років, вона краще знала життя, розповідала мені багато цікавого і могла вдовольнити мою допитливість. До моїх наївних розмов вона ставилась вибачливо, ніколи мене не спиняла й не повчала. Мері Ен мала нахил до оповіді, я — до роздумів, вона любила пояснювати, а я розпитувати. Тому ми добре ладнали одна з одною і наше спілкування було приємне, хоч і не дуже корисне для нас. А де ж була Елен Бернс? Чом я не проводила ці любі дні свободи з нею? Хіба я її забула? Чи, може, стала такою легковажною, що мені надокучила її щира приязнь?
Безперечно, Мері Ен Вілсон не могла зрівнятися з моєю першою подругою: вона тільки розповідала мені смішні історії та балакала зі мною про те про се, що ж до Елен, то вона вміла пробудити у кожного, кому випадало щастя розмовляти з нею, інтерес до високих матерій. Все це правда, читачу, я й сама це знала і почувала. Хоч яка я недосконала істота — з багатьма вадами і зовсім нечисленними гарними рисами, однак мені ніколи не набридала Елен Бернс, мене ніколи не покидало почуття прихильності до неї, таке сильне, ніжне й шанобливе, яке потім рідко прокидалося в мені. Та й хіба ж могло бути інакше? Адже Елен завжди і в усьому виявляла до мене щиру, лагідну приязнь, що її не могли затьмарити ні непорозуміння, ані роздратування. Але Елен була хвора, я не бачила її вже кілька тижнів; я навіть не знала, у якій кімнаті на горішньому поверсі вона лежала. Я дізналась, що її не поклали в лазарет, де лежали тифозні, бо вона хворіла на сухоти, а сухоти я в своєму невіданні вважала за якусь легку недугу, що її можуть вилікувати час і дбайливий догляд.
32 
