60 
— Бережіться, сер. То не справжній ангел.
— Знову ж таки: звідки ви знаєте? Яким чуттям ви відрізняєте грішного серафима — володаря безодні — від посланця неба, хранителя від спокусника?
— Я впізнала з вашого лиця, сер. Воно було стурбоване, коли ви сказали, що вас охоплює натхнення. Я певна, воно тільки накоїть вам лиха, якщо ви його послухаєтесь.
— Аж ніяк, ангел несе найприємнішу в світі вість, — та й зрештою, адже ви охоронець мого сумління! Отож не турбуйтесь. Агов, заходь сюди, любий мандрівниче!
Він проказав ці слова, мовби звертаючись до когось, видимого тільки йому, простягти перед себе руки; потім згорнув їх на грудях, ніби пригортаючи до себе невидиму істоту.
— І от, — провадив він далі, знов звертаючись до мене, — я й прийняв мандрівника. Я щиро вірю, що то переодягнене божество. І мені вже зробилось добре: досі моє серце було подібне до склепу, а тепер воно стало храмом.
— Правду кажучи, сер, я вас зовсім не розумію. Я вже не можу підтримувати розмову, бо нічого не второпаю. Знаю тільки одне: ви сказали, що не такий добрий, яким би хотіли бути, і що вас мучить ваша недовершеність. Ви також сказали, що нечисте сумління — це довічне прокляття. А мені здається, якби ви доклали зусиль, то ще б змогли стати іншим — гідним власної поваги. І якщо ви від цього дня дбатимете про чистоту своїх думок і вчинків, то за кілька років накопичите запас незаплямлених спогадів, до яких вам буде приємно повертатися.
— Справедливо розмірковано! Слушно сказано, міс Ейр! І я зараз що є сили мощу пекло.
— Не розумію, сер.
— Я викладаю його добрими замірами, твердими як камінь. Звісно, тоді в мене повинні бути інші друзі й справи.
— Тобто кращі?
— Так, кращі, — настільки, наскільки чисте золото краще від багнюки. Ви, бачу, сумніваєтеся в мені, а я ні, бо знаю свою мету й свої мотиви. Цієї миті я приймаю для себе закон, непереступний, як закони мідян і персів, і проголошую, що мета й мотиви правильні.
— Які ж вони правильні, сер, коли їх іще треба якось узаконити?
— Вони правильні, міс Ейр, хоча й неодмінно потребують нового закону: небувалий збіг обставин вимагає й небувалого закону.
— Це небезпечне твердження, сер, бо одразу видно, що ним легко зловживати.
— Мудро, як афоризм! Так, небезпечне, але присягаюсь всіма домашніми богами не зловживати ним.
— Ви теж людина, отже, грішник.
— Еге ж, так само й ви. Ну то й що?
— Люди, тобто грішники, не повинні претендувати на владу, що її безпечно ввіряти тільки божественним і довершеним.
— Яку це владу?
— Ну, хоч би заявляти про нову неосвячену лінію поведінки: вона правильна.
— Ви підказали мені саме ті слова, які потрібні. Отож я й заявляю: це правильно!
— Що ж, хай буде так, — відповіла я й підвелася, вважаючи марною справою провадити далі суперечку, що в ній геть нічого не розуміла. До того ж я була неспроможна заглянути в душу мого співрозмовника — принаймні тепер — і відчувала ту непевність і збентеженість, що звичайно з'являються, коли усвідомлюєш власну недогадливість.
— Куди ви йдете?
— Вкладу Адель спати: вона вже пересиділа свій час.
— Ви боїтесь мене, бо я говорю, мов той сфінкс, — загадками.
— Ваша мова загадкова, сер, та хоч це й збиває мене з пантелику, я нітрохи вас не боюся.
— От і боїтесь; лякаєтеся через себелюбство, як би ото не скочити на слизьке.
— В цьому розумінні я дійсно сторожка, бо не бажаю бовкнути якусь дурницю.
— Якби ви й бовкнули, то так спокійно й поважно, що я помилково добачив би в ній здоровий глузд. Невже ви ніколи не смієтеся, міс Ейр? Не відповідайте, я й так бачу, що ви смієтеся рідко. Повірте — ви за своєю природою не сувора, не суворіша, ніж я зіпсутий. Ловуд і досі не випускає вас із своїх лабетів: він напружує риси вашого обличчя, приглушує ваш голос, сковує рухи, і ви в присутності чоловіка — брата, батька, хазяїна або там ще кого — боїтесь весело всміхнутися, вільно заговорити, зробити якийсь швидкий порух; та, гадаю, невдовзі ви навчитеся почуватись зі мною так само просто й вільно, як оце я з вами, — без усяких формальностей. Отоді ваш вид скрасить усмішка і рухи стануть жвавішими й природнішими, ніж тепер. Я часом бачу погляд аж надто цікавої пташки з-за густих
ґрат: у клітці сидить жвава, невгамовна, рішуча полонянка, а була б вона вільна, то знялась би вгору попід хмари. Ви таки намірились іти?
— Вже вибило дев'яту годину, сер.
60 
