Последние отзывы

  26  

Я страшенно собою пишаюся. Навряд чи кожна тьотька так змогла б. У мене начисто пропали ревнощі, злість, жаління себе, навіть пишання собою. Я просто спокійна, я відчуваю світло, легкі мурашки в потилиці і те, що зараз ворота до вищої правди, можливо, трохи прочинилися. А правда просвітленого сильно різниться від правди мораліста чи правди світської суки. Сука в мені відразу ж додає стосовно майбутньої гіпотетичної пасії мого любого:

– Так чи інакше, я красивіша, талановитіша, розумніша, сексуальніша за неї. Тільки не кажи їй, не засмучуй.

Я бачу, як любий вже дещо охуїв. Йому нічого сказати, окрім:

– Дякую тобі.

Я спокійна. Мені добре. Я приймаю його непостійність. Я не знаю, чи є в нього ще хтось, окрім мене й дружини, з котрою він не живе разом. Я приймаю його, я не страждатиму, я буду зміцнюватися. Я не зла. Я гаряча, але спокійна. Зараз спокійна. Але… ЯКОЮ Ж ТИ ЩЕ, СУКО, МОЖЕШ БУТИ, КОЛИ В ТЕБЕ ПОПРИ НЬОГО ЩЕ 4 ЧОЛОВІКИ?!!!!

(Поки що лише чотири…)

Ги-ги-ги. Я люблю його.

А ще я люблю Стоґнєвіч. А Стоґнєвіч любить бабло. А бабло вряди-годи любить мене. Але любовного трикутника у нас не виникає. У нас, так би мовити, фрі лав із повною взаємністю. Правда, інколи у нас в кишені залишається гривень так 20 і за них треба доїхати до Києва, треба переконати Стоґнєвіч, що їй також конче треба до Києва, треба, щоби Бог просто перед нею в чергу поставив тьотіньку, котра хоче здати свій гівняний квиток і його, благодатного, купить Стоґнєвіч. І її гівняне місце буде просто поряд із моїм гівняним місцем. І потім буде все те, що було з травою і храмовими індійськими пахощами. Перш ніж неправедно витягати Стоґнєвіч із її рідного Харкова (Гаркова – якщо вже Гельсінкі замість Хельсінкі), треба пообіцяти подружці, що я більш не посилатиму о третій годині буднього дня SMS на телефон її мами: «Сестра! Коли продуплишся, припіздячуй в центр, йобнемо пивка!» А мама у Стоґнєвіч дипломат і нічого кардиналь-нішого за «дурак» у житті не сказала, а ще вона твердо впевнена, що її єдина донечка поїхала до Києва у якихось мегаважливих справах своєї компанії (Стоґнєвіч – директорка шлюбної агенції, їбанутися!) і що вона просто зупинилася там у цієї ідіотки-ре-жисерки, старшої за неї віком, але ніяк не розумом…

– Добре, – казала Стоґнєвіч, попиваючи, власне, те злощасне пиво, – що ти не написала «лишився порошок, приїзди – йобнемо!» Бо в мене дядя – начальник охорони Президента. Так що мене би люба больниця взяла, а тебе, Трішечко, ніяка…

– Угу, – погоджуюся я, і напровсяк п'ю безалкогольний ма-хіто.

Нам таки щастить. Ми робимо всю хуйню в останній момент, заскакуємо і зіскакуємо, даємо в пики, дістаємо в пики, нариваємося на неприємності і зриваємося на оточуючих. Коротше, ми майже дві хіпарки-пацифістки-вегетаріанки, членкині недільної секти «Ісус для домогосподарок». Йо.

Ми вилізаємо з плацкарту, ми, ймовірно, жахливо смердимо поїздом, у нас лишилося 9 гривень 19 копійок, а машина на стоянці вже простовбичила дні три, поки в нас була вічна ніч у Харкові (а ви пробували взимку прокидатися о четвертій по обіді щодня?!) Машину-сиротину тут вже снігом замело по самий чубчик, а бабла на її викуп із паркувальної неволі в нас ніхуяшечки нема.

– Бакси! – каже сакральне слово Стоґнєвіч.

– Не взивайте всує, – хмурнішаю я.

– Нє-е-е!!! – горлає вона, – бакси є!!! Ті, що ми попрали – бакси як катлєта. Бакси як тряпочка. Давай їх штовхати.

– Ну давай…

І чи то касирка currency exchange була сонна, чи нам таки й справді щастить, а якесь бабло у нас таки намальовується.

– Тепер іще знайти би Кораблик, – мрійливо кажу я.

– А що його шукати? Там, де найбільший замет – там і Кораблик.

Так і є. Кораблик з біса добре замаскувався, зливається з біло-сірою панорамою міста, всі інші машини на стоянці з хитрим підйобом на нас блимають.

– О!!! – Стоґнєвіч швидше впізнає топографію, ніж форму того, що спить під мерзлотою.

Ми навіть відчиняємо дверцята і віддаємо гроші паркуваль-нику, по ходу надуривши його на одну добу. Шукаємо якесь шкребло чи щітку чи – ааааааааа… ну хоч що-небудь, курча мама!!! І нема. Стоґнєвіч робить пику «Пупсик № 5» і йде до того ж паркувальника. Довкола якісь страшні автобуси і задрипані маршрутки. Але ж там, на цих транспортних одиницях, працюють добрі й роботящі люди! Які, в принципі, мають всі підстави нас ненавидіти.

Але до мене долинає щось типу «А дєвочьки хароші? – Та ха-роші! – Ну тада ладна!» і Стоґнєвіч повертається з малесенькою, не ширшою за мою долоню, пошкребачкою. Я розумію, що попали ми тут до вечора. Саме час відкрити навстіж вікна й двері й цинічно врубати музичку. З цинічним сабвуфером – а раптом його вібрації розтоплять кригу? Ну і що може бути цинічнішим для двох пиздуватих тьолок, що відгрібають свій кораблик-супер-мегаджипер на стоянці посеред працьовитих людей на жигулях і лазах, як не пісня УНДЕРВУДУ «Бабло победіт зло»?! Кажуть, улюблена пісня Березовського. І шоферам, ви знаєте, сподобалося. З нами просто всі погодилися – победіт, стопудняк!!! Дай Бог людям те, у що вони світло вірять. Тож ми, щасливо посміхаючись, розшкребли собі щось на зразок ілюмінаторів і, посигналивши на прощання добрим людям, відчалили. Правда, заднє скло відчистити забули, але то таке… В той день архангели врятували двох ідіоток. Умнічки, хароші девочки і феміністки знайшли би порятунок самі. А тут же не про них, тут про нас: уродки вижили – генофонд заплакав.

  26