3 
Нагорі майстерня художника. Внизу злі консьєржки, і ти почуваєшся нелеґалом-панком, навіть заробляючи пристойні гроші. Колись одна подруга мала необережність мені сказати: «Навіть заробляючи десять тисяч на місяць, ти знайдеш причини почуватися нещасною». Ну і що таке десять тисяч у порівнянні з гострим, еротично звабливим, ниючим в самій твоїй середині почуттям нещастя? Щастя тупе і статичне. Нещастя рухається саме і змушує рухатися тебе. Отже, подружка й сама не знала, яку цінну ідейку мені підкинула. Десять тисяч – це шоста частина мого колишнього авта. Почуття нещастя – половина мого теперішнього життя. І не вкладайте у слова «нещастя» і «життя» цей довбаний common sense.
Мій маленький, мій хлопчику, mein lieber Junge Daflish – мене збуджує вже саме твоє ім'я, твоя клейкувата юність, що стікає моїм тілом і долонями. Якби ж ти знав. А ти знаєш лише те, що я тебе не кохаю, бо нікого ніколи не кохаю, але ж, вважаєш ти, не можу я отак просто геть нікого не кохати – значить, щось від тебе приховую. Однак ти єдина істота, від кого я нічого не приховую. Принаймні так мені здається.
Актори сліпі, їх треба за ручку вводити в цей мій довбаний брудний потік свідомості. Вода з акриловою фарбою, нічого особливого. Ванна – старе корито й один умивальник. Все заляпане тією ж фарбою. Щойно закінчилося чи то шоу, чи то студійна сесія? Молода гола жінка з гарним тілом. Прикрита абияк шматою, що служить драпіровкою в натюрмортах, нею ж витирають сперму випадкові коханки художника чи миють підлогу – однаково все мистецтво. Жінка тримає шмату двома пальцями, обережно. Жінку вимащено білою матовою фарбою. Де-не-де та фарба заскорузла, стягує шкіру, робить їй боляче. З крана гаряча вода не тече. Нагріто з десяток чайників. Художник задоволений роботою. Його асистентка пропонує жінці допомогти змити фарбу. Та хитає головою і кличе за собою хлопчика, котрий був прийшов із нею і тинявся назирці по майстерні. Цілком зріла натурниця і зовсім юний «я-ще-не-знаю-хто-я». Хлопчик закоханий у неї, це бринить в кожному порусі його довгих вій, у тривожному погляді, і це додає її жорстокості виправдання. Він несе за нею
чайник до ванної, воду тут розводять у великій пластмасовій мийниці. Хлопчик причиняє двері. Жінка ступає через край брудно-кольорової ванни. Тепер вона вже вся у колись емальованому кориті. Ніби у лоні великої злої квітки. Ніби у тимчасовій владі хлопчика. Чи, радше, він у її владі, бо те, що в цій квітці, мусить з'їсти його, і він про це знає. І сумно й серйозно йде назустріч своїй загибелі. Вона розвертається лицем до нього. Заплющує очі. Він зачерпує скляної банкою теплої води і ллє їй на голову. Акрилове молоко струменить її обличчям, шиєю, грудьми, животом, стікає і скапує вниз.
– Допоможи мені, – глухо звучить її голос.
Він дуже спокійно торкається її волосся, починає змивати з нього фарбу. Довго й обережно. Любов до дорогих машин. Ретельно. Ніжно. Вона тихо посміхається. Обполіскує собі вуха, шию, груди. Розвертається спиною:
– Тут.
Його долоні ніжно рухаються по шкірі її шиї, спини, талії. Він лише змиває фарбу. Вона повертається знову обличчям, піднімає руки, каже:
– Давай, вимий всюди, де залишилося, я ж нічого не бачу.
Навмисне не відриває від нього очей. А він навмисне все робить довго і ретельно. Ось її груди, такі нереальні під цими ручаями води, якісь наче не плотські, а по той бік дзеркала. Він тре їй соски, фарба з них злізає не так легко, вони тверднуть, у ванній не тепло…
Ой, вибачте, мені тут хтось дзвонить. Роздуплилися, курва. Два тижні в цій дірі – і ні тобі сигналу, ні букви. OK, почекайте.
– Мгм, так, Тріша.
– …
– Ні, цього недостатньо.
– …?
– Недостатньо.
– …?!
– Hi.
– …!!!
– Тому що ти – тупа вівця. А партнер твій козлик.
Бляді. Скуз мі май френч, це я про роботодавців. Принаймні їм хотілося б такими себе називати. В роті у мене гіркий присмак, і залишається він там геть після всього: пива, кавунів, суміші яблучного соку з крижаною мінералкою. Вже й не знаю, що робити. Я не люблю, коли моє тіло – зовні чи зсередини – викидає такі коники. Я люблю виходити з пляшкою пива на балкон берлінської квартири мого приятеля і тішитися тим, що нікому немає діла до того, що я без майки. Я можу купити собі смаженої картоплі, навалити в тарілку кетчупу, голосно чавкати, вимазувати в кетчуп пику, ненароком розливати з балкона пиво й уявляти мій портретний кадр збоку – автентичний White Trash [4]. Тріша майже Треша. Яка різниця?
3 
