00:00:00:20

Life's too short this time… ^[40]

Стоґнєвіч, моя єдина люба подружка, збиралася звалювати в ненависні Штати. На п'ять років. Аби ще в Індійські Штати – кудись до Кашміру чи Західного Бенгалу, ато… Хоча ні, якраз Кашмір – це грьобана гаряча точка. Несвідомо вилізла-згадала-ся, падлюка. Але ж їхати свідомо у Вашингтон… ну нє. Як каже моя бабця – хай Бог милує.

– От же ж фак, йобанаврот. О кептен, май кептен, на кого ж ти мене, сироту, покидаєш? – шипіла я.

Відповіді на риторичні запитання приходять не відразу. Стоґнєвіч, не без вродженого мазохізму, давала зрозуміти, що тут зі мною і так лишається достатньо люблячих і дбайливих людей. Люблячих – так. Дбайливих – так. Але скільки з-поміж них тих, котрих можна вважати справжніми друзями? І кого взагалі так можна називати? Тих, хто любить тебе і не хоче при цьому трахнути? Чи все-таки варто розширити ці рамки? Чи навпаки – ще щільніше їх звузити?

Стоґнєвіч я завжди вважала справжнім другом. Ба навіть ледь не єдиною подругою. Жінкою номер один у моєму житті.

А вона не вірила.

Втікала ночами з мого помешкання посеред зими, їхала на окраїну до Дафліша, разом простивши йому всі минулі лажі, він проводив її до якоїсь заводської вишки, а сам дріботів назад до теплої квартирки, вона дряпалася, чіпляючись за арматуру, на самий вершечок і сиділа там ледь не до ранку, вдихаючи холодний вітер. Або ще вискакувала на повному ходу з таксі. Або ковтала «екстазі» і танцювала до напівприсмерті на якому-небудь d-n-b паті… Принаймні в холодні вулиці я вірила точно.

– Чого? – питала я її, відчиняючи важкі двері над ранок.

Знову не було відповіді. А це тільки ускладнювало. Ця її нав'язлива, параноїдальна ідея часами переростала у справжню фобію, і одного дня могла просто задушити нас обох:

– Ти знайшла кращого за мене. Я тобі непотрібна. В тебе мені є чудова заміна. Він об'єктивно кращий.

Наша пісня гарна й нова, давайте поставимо її на луп, блядь.

Як вибити цю хворобу у Стоґнєвіч із голови, я не знала. І Психіатр не знав нічого кращого, окрім як просто припинити з нею будь-яке спілкування, але мені таке не підходило, тож він замовк. І вона сама не знала, тому-то й пробувала на собі усі ці механічні способи витрушування гівна з голови – так ми витрушуємо рештки кетчупу зі скляної пляшки, дико дратуючись, що нічого не випадає нам у тарілку.

«Я тебе люблю» – писала я Стоґнєвіч чесні меседжі. А вона вперто в це не вірила, час від часу видаючи щось зовсім несподіване. Чи знаємо ми, що твориться в головах на позір добре знайомих нам, найближчих до нас людей? І чого демони, що населяють їх голови, незрівнянно їм рідніші, ніж найпрекрасніші ми?

– Це ж не ти так дієш, – намагалася я повернути Стоґнєвіч до Стоґнєвіч. – Я знаю тебе зовсім іншу. Веселу, дурнувату й по-хуїстичну. Ця сумна, понура потвора, що говорить весь час тупо одну й ту ж фразу – це не ти, це хтось інший! Не давай йому жити твоє життя, чуєш? Не давай. Я з тобою хочу час проводити, не з ним. Я тебе люблю.

«И я тебя люблю. – писала у відповідь вона. – Этого и боюсь.:) но я тебя даже не люблю. Мое чувство к тебе гораздо выше. Я даже не знаю, как сказать. Оно скорее похоже на то, что, например, испытывал бы Купидон по отношению к Амуру. Оба одинаковые божества. Просто разных религий, изображались по-разному, но несли одну суть. Или что-то такое… Хотя мы скорее Марс и Apec:)

Просто я даже не хочу вербализировать то, что я чувствую по отношению к тебе. Потому что это гораздо чище, чем банальнаялюбовь, да и гораздо сильнее и выше. Такая себе необоснованная, яркая, сильная искра. По значимости круче олимпийского огня, поэтому нах олимпийских богов!

  42