5 
Шкода, що на той час, як ми застрягли в недільній {стамбульській пробці, я не знала цієї історії. А то неодмінно би розважила нею свого мена. Тоді би він не плювався, не лаявся, не проклинав би все на світі. (Я дико боюся, коли він здійснює всі ці процедури). Але ж зі Стамбульськими мостами дідька лисого тут розберешся, що й до чого, це вже точно.
— Блядь! — кричить він.
— Йобані очі! — підтримую я.
— Ну і куда тепер?! Нема тут виїзду! Ми рулили з Таксіма [2] і приїхали знову в цей грьобаний Таксім!
У нього болить ніжка. Вчора, коли ми блукали марсіанськими поверхнями Каппадокії [3], він було видерся на ду-уже високу скелю, а потім децл самовпевнено з неї зіскочив. А не треба було. Забив стопу. Добре, що не схибив на двадцятку сантиметрів — так би вже не було в мене мена.
— І про що ж ти думав? — любо спитала я в нього тоді, — у тебе ж всі гроші наші, і квитки в тебе, і машина на тебе орендована!
Ну, це я на той випадок бідкаюся, якби він шугонув у прірву. Тоді би в нього вже, принаймні, ніц нічого не боліло. Не те, що зараз. Йой, бідося.
У неділю в Істамбулі закрито ВСЕ. Крім, ясна річ, ресторанчиків-кафешечок-подарун-кових магазинчиків.
— Туристів же, як гною. Аптеки ні одної. — шарю я вже з переляку римами.
Втім, одна таки знайшлася. І підказав її адресу офіціант із ресторанчика, де мій нещасний глитав свій кебаб. Не просто підказав, а карту мені намалював, все розсусолив, написав і біг за мною аж до трамвайної зупинки (авто ми залишили на платній стоянці, де нас пригощали лимонадом і давали заряджати мобільні з розеток, а самі й слова англійською не казали, просто такі от вони кайфові турки!) — так от, він біг, бо помилився в якійсь одній букві у назві тої аптеки. Так, ніби я погордувала би відкритою аптекою, не співпади в неї буква в назві із моїми секретними даними. Хороший був офіціант, одним словом. Я аж обійняти його захотіла. Ну, як мінімум, він змінив мою «точку збірки» враження про братство офіціантів. І, як максимум, закріпив стереотипне уявлення про турків як про гостинний нарід. Хоч вони і в полон нас брали, і в гареми оптом здавали, а все ж. їм уже за їхню пах-лаву [4] півісторії пробачити можна. І ще пів-історії за фалафелі [5].
Я спокійнісінько (ніхто мене не лапав, не смикав, не приймав за «Наташу» [6]) під'їхала три зупинки трамвайчиком, спокійнісінько (ніхто не біг за мною, не кусався, не намагався викрасти) прочвалала до Університету, показала двом дядечкам з брудними нігтями, але чистими поглядами, свого папірця, і вони тикнули мене носом в аптеку: «Всьо. Прийшла».
— Хеллоу, — кажу гарненькій аптекарці, — ай нід еластик бендідж енд самсінг лайк фастум-жел.
Про еластичний бинт вона зрозуміла. А про все інше посміхається. Ну, думаю я, ось він -час. Вилізаю на табуретку, махаю щасливо руками, зображаючи камікадзе на крилі літака ІЛ-86, потім із грюкотом валюся на підлогу. Відтак переходжу в образ Кривенької Качечки, шкутильгаю туди-сюди аптекою, кривлюся від дикого болю, задираю капець до рота і дую на капець. Аптекарка мовчки дивиться. Доброзичливо при цьому посміхається. І вже геть доброзичливо каже відтак:
— Добре, я зрозуміла. Ось вам мазь, що за складом дуже добре підійде — вона віл алергій, травм, забоїв, розтягів…
Ви думаєте, я присоромлено опускаю очі? Ні! Я просто розплачуюся і дуже так широ-прещиро, як то українці вміють робити тільки за кордоном, дякую гарненькій аптекарці, даю| їй гроші й притискаю до серця целофановий кульочок з фармацевтичним добром.
Перформанс закінчився вдало. І актори,; і глядачі прониклися і кінчили.
З викарбуваним на пиці щастям приношу І куплене добро своєму страднику. Він також тішиться — залишає офіціанту недитячі чайові. [ Ми дибаємо вузькою вуличкою (а а а а!!!! І Б є є є є є є є є!!!! І я вживаю це кліше стосовно описів деталей незнайомих міст! Ха-ха!) до лавочок, сідаємо там і мастимо ніжку 43-го розміру живильною мазюкою. Вона відразу ж, як у нормальній олдовій казці, допомагає, і наші три здорові і одна не луже стопи намилюються в бік Айя-Соф'ї.
По дорозі шкутильгун ще хоче фотографувати високих турчанок, з головою завішаних чорним, але вони хвацько никаються за спини своїх курдупликів-чоловіків. І як тільки два метри зросту вміщаються за метром п'ятдесят? Дива.
Все так чудово, все так чудово, курва, все. Так чудово…
Р.S. Ага, все так чудово. Якби ще гіперактивні поборники ісламу не виколупували очі християнським святим на фресках Каппадокії (бо в них, бач, ніззя людей зображати) — був би всезагальний SUPER GUT.
[2]
Район Стамбула. Славиться трансвеститами, готелями і голубами.
[3]
Дуже дивна місцевість у центральній Туреччині; Вапнякові колони накриті базальтовою шапочкою — дуже схоже або на гриби-козарики, або на чоловічі статеві органи. Ті, що не накриті, скидаються на спечені в духовці бізе — і так до виднокраю. В них вирито (природньо і людськими зусиллями) сила-силенна ходів і кімнаток (порода ж-бо м'яка), кілька десятиліть назад навіть електрику проводили. А перші квартиранти юзали каппадокійські природні багатоповерхівки ще тисячі років до н.е. Те, що там зароджувалося життя, відчуваєш так гостро, що мурашки зі шкіри не злізають. Особливо вражає енергетика і фрески давніх візантійських печерних церков. Найдавніша церковця — містична, закинута й серйозно понівечена фанатиками-ісламістами чи просто ідіотами — церква Івана Хрестителя (IV ст. н. є),
[4]
Традиційні турецькі солодощі. З медом і фісташками. Аааа!!! Я зараз вмру… в мене в холодильнику миші масово повісились…
[6]
Наташами називають у Стамбулі повій пост-радянського європейського походження.
5 
