— От-от! Тільки й вмієш рюмсати!—як чайник, кипів Семен Семенович.— Кожен може тебе обдурити. Ніколи, ніколи з тебе нічого не вийде! Нічого в житті ти не досягнеш. Нічого ніколи не матимеш. Проживеш, як той горох при дорозі. Хто не йде, той скубне.
Довго ще вивергався, мов вулкан, Семен Семенович, доки мати Марія Омелянівна не зупинила його.
— Досить уже! Досить! Доведеш його до того, що він заїкатися почне.
Зовсім інша картина спостерігалась у хаті Непорожніх. Там наступальний бій почав син.
— Мені... мені... мені соромно!— закричав він, вбігаючи в хату.
— Овва!— спокійно підвів голову батько і примружив одне око.— Що таке? Чого це ти раптом засоромився? Ич, який сором'язливий став!
— Нащо... нащо ви так балакали з Семеном Семеновичем? Хіба можна?..
— А як мені було з ним балакати, коли він...
— Треба було віддати йому того білета! Віддати! Справді, в Марусика було більше грошей... І однак це наша спільна машина... Спільна! Усіх трьох.
— Ти диви!— обернувся батько до дружини.— Наше козеня стає дибки. Мабуть, хоче, щоб я йому добрих бебехів дав,— і вмить перемінився в лиці, гримнув на сина:— Ану цить! Воно мені... воно мене ще вчитиме!.. Ану!
І...
Подальшу розмову батька з сином переповідати не будемо, щоб не травмувати вразливих читачів.
Скажемо тільки, що після тієї розмови, лежачи на горищі й тихо схлипуючи, хлопець думав: "Ні! Нема правди на світі! Нема!.. І нащо я бажав, нащо я вигравав ту машину? Щоб тільки вважалось, ніби вона наша, а насправді батько не дозволить і пальцем приторкнутися, як до мотоцикла. "Почекайте, поки виростете, поки права одержите. Тоді кататиметесь скільки влізе". Спасибі вам у шапочку! Ні! Не хочу!"
Ех, яка ж то страшна мука, коли ти бачиш, коли ти відчуваєш, що батьки твої щось не так роблять, що вони не праві!..
І яка ж то безвихідь!
Батьків же не поміняєш. Батьки ж даються людині раз і на все життя.
З самого народження вони для тебе... Вони для тебе — найрозумніші, найдобріші, найсправедливіші з людей земних.
І раптом...
Якби ті батьки знали! Якби вони тільки знали! Так ні! Вважають, що вони непогрішимі. Не доведеш їм, не переконаєш.
Ти не можеш бути правий, бо ти дитина!
Ех, які ж вони дорослі, ті батьки! Які вони безнадійно дорослі!
Отак у муках і переживаннях і заснув Сашко Циган...
І не чув він, звичайно, лежачи на горищі, як у своїй кімнаті кректали й бубоніли його батьки.
— Ну... ну, скажи, га? Хіба я не правий?! Ну...
— Ага...
— Я тобі чесно кажу, я ж хотів... хотів... Ото, думав, покурю і піду до нього. Чесне слово!.. Піду й скажу: "Сусіде,— скажу,— а сідаймо, сусіде, на мотоцикла та їдьмо у район. Здамо білета на ваше прізвище. Ви ж, сусіде, бухгалтер, освічена людина, справу маєте з фінансами, хай буде на вас записано, поки хлопці не підростуть..." Чесне слово, отак думав... А він... Ех!.. Прийшов і — наче я собі!.. Ну!
— Не хвилюйся, Павлушо, годі. Знову до ранку не спатимеш...
— Я не хвилююсь, але... Отуто...— Павло Максимович гупнув себе важезним кулаком у груди, аж у матраці дзенькнула пружина.— Отуто... наче хто мені ножа встромив і повертає, повертає... Запідозрити мене, що я... собі!.. Ну!
У матраці знову жалібно дзенькнула пружина.
І, немов луною прокотившись через два садки й два городи, дзенькнула їй у відповідь пружина в тахті сусідської хати. Там теж не спали.
— Стільки років жили душа в душу! Стільки років!— драматично шепотів Семен Семенович.
— Ех-хе-хе!— зітхала Марія Омелянівна.
— І я завжди... Ти ж пам'ятаєш, як я... І на правлінні, і... А він...
— Ех-хе-хе!— знову зітхнула Марія Омелянівна.
— І що ж я — собі, чи що?!. Я ж хотів якнайкраще... по-
людськи хотів. Хотів зареєструвати. Оформити офіційно, щоб... він же в цьому не тямить... щоб нотаріально записано було... в документах... що машина, мовляв, належить усім трьом. І до повноліття поставити на консервацію... А він... От!..
— Та не кури, Сенчику! Ти ж кинув. Серце знову болітиме. Я тебе прошу. Не кури.
— Та обидно ж! Обидно!— вдарив себе в груди Семен Семенович.— Наче я собі!.. Ну!..
І дзенькнула пружина в тахті, покотилася луна через два садки й два городи. І забриніла тонким звуком у пружині ліжка Циганових батьків.
Ну й складні ж ті дорослі! Ну й складні ж вони люди. Нічого іноді не зрозумієш.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
в якому наші герої задумують і здійснюють рішучу операцію. "На! Тепер ти загадуй..."