Последние отзывы

  49  

Одне слово, сім'я Бойків була відома на всі Гарбузяни.

І от раптом, як грім серед ясного неба, облетіла Гарбузяни несподівана новина: до Петра Васильовича їде з Америки в гості сестра.

Петро Васильович ходив розгублений, Любу кореспондент перестав фотографувати, а Катерина Семенівна нищечком навіть плакала.

— Міліонерша... А... Звичайні бідні люди за океан у гості не літають. Один квиток на літак тисячу доларів коштує. Мені швейцар з "Інтуриста" говорив. Я знаю. Точно. Немає жодних сумнівів. Міліонерша!.. Я в таких справах ніколи не помиляюсь. У мене нюх!— казав Тимофій Гузь, далекий родич Степаниди Неварикаші, який приїхав на тиждень погостювати і вже третій місяць жив на її харчах.

І пішло, поповзло по селу: "Міліонерша... Міліонерша... Ач, рідна сестричка передовика — міліонерша! Акула капіталізму!.. Ай-яй-яй!"

— Та не рідна! Двоюрідна,— пояснювала Катерина Семенівна.— Та й то не дуже. їхні батьки були по батькові тільки рідні. Дід їхній Стефан сам з Львівщини. Сім'ю там мав. Але жінка молоденькою від сухот померла, сипка лишивши, Гапчиного тата... А наш Бойко вже від другої, тутешньої...

— А як же він сюди потрапив, Стефан той? Тоді я? Львівщина була, здається, за кордоном, під Австро-Угорщиною.

— А він учився у Львові, у Вищій політехнічній школі... Познайомився там з українським поміщиком Танцюрою. І той забрав його до себе управителем.

— То дід Петра Васильовича на минуточку, значить, управитель? Експлуататор трудового селянства. Хе-хе-хе! — підхихикував Гузь.

— Управителем він десь тільки рік усього й був. А тоді оженився на простій селянці-красуні, поставив тут шинок і став шинкарювати.

— Теж непогано! Мав, значить, на минуточку шматок хліба з маслом. Не голодував.

— Сам-то не голодував. А от жінка й синок, Василь, батько мого Петра, не повірите, майже голодували. Той Стефан був такий скнара, такий скупиндря, якого світ не бачив. Жінка в нього жила гірше наймички...

— Стривайте, а як же Гапка в Америку потрапила?

— Та пише: під час окупації фашисти у Германію завезли. Опинилася в американській зоні. Батьки від бомбьожки загинули, хата згоріла, вертатися, здалося, нікуди. Вийшла в Германії заміж за поляка, в якого були родичі в Америці...

— І тепер, бідненька, міліонерша... А що? Раз може собі дозволити на минуточку гайнути в гості з Америки до нас, то вже ж копійчину має. І не малу!

— Не знаю, чужих грошей не лічу...

Сам Петро Васильович на розпитування відповідав ніяково:

— Та я її усього раз у житті й бачив. Перед війною. У сороковому. Як визволили Західну, приїздили вони з дядьком Левком та тіткою Антосею у гості на два тижні. Набурмосена така була, неговірка. Яка вона зараз, і не уявляю навіть. Стільки років не озивалася. Я вже був певен, що... І раптом... "Дорогий братець! По українському радіо на закордон дізналася, що ти живий і здоровий. Дуже хотіла б тя побачити... Зустрічай... їду..." А я ще виступати не хотів, від кореспондента тікав...

— Ну й зустрічайте... Може, машину вам привезе ваша сестричка місіс Гапка... "Крайслер-Форд" або "Ягуар".. Ги-ги-

ги!— Тимофія Гузя уся ця історія надзвичайно тішила. Він цілими днями тільки про неї й говорив.

З легкої руки Тимофія Гузя усе село стало називати Бойкову сестру "місіс Гапка".

Приїзду її чекали з нетерпінням. І от нарешті...

— Ідуть! їдуть! їдуть! — несамовито закричав Циганів батько, тоді ще замурзаний шестикласник Павлушка, який сидів з самісінького ранку на верховітті здоровенного дуба, що ріс край дороги, біля Бойкових воріт.

Під'їхала довга, з відкритим верхом інтуристівська машина, і, крім місіс Гапки, чорнявої, худорлявої, зовсім не схожої на Петра Васильовича літньої жінки, вийшли ще якийсь іноземного вигляду товстун і стрункий широкоплечий молодик у сірому костюмі і сліпучо-білій сорочці з яскравим галстуком.

Вийшовши з машини, місіс Гапка якусь хвилю розгублено нишпорила очима, озираючи досить чималенький гурт, що скупчився біля Бойкових воріт, аж поки Петро Васильович сам перший не ступив до неї крок, щоб, чого доброго, сестра не переплутала і не кинулася обіймати сусіда Павлентія Кандибу або ж секретаря сільради Любомира Цимбалюка.

І тоді місіс Гапка розкрила свої обійми й хитнулася назустріч Бойкові.

— Братец! Ах, братец, я є така щаслива, що тебе віднайшла. Несамовито! Прецінь, родина, видиш, то є найголовніше в життю... О, я то добре знаю...— Вона обвела поглядом навколо, і Петро Васильович поспішив кивнути на дружину і на дочку Любу, які ніяково тупцяли позад нього.

  49