ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Чуть-чуть не считается!

Очень понравился. Читала с удовольствием. Твердая 5 >>>>>



загрузка...


  1  

Джоан К. РОЛІНҐ

ГАРРІ ПОТТЕР І В’ЯЗЕНЬ АЗКАБАНУ

Джіл Превет і Ейні Кілі,
хрещеним матерям свінгу

Розділ перший

СОВИНА ПОШТА

Гаррі Поттер був дуже незвичайним хлопчиною. По–перше, він понад усе ненавидів літні канікули. По–друге, справді хотів виконувати домашні завдання, але мусив робити це потай уночі. До того ж — так склалося — він був чарівником.

Була вже майже північ, а він лежав у ліжку на животі, тримаючи в руці ліхтарик. Над головою він зробив таке собі шатро з ковдр, а подушка підпирала велику книжку в шкіряній оправі — «Історію магії» Адальберта Вофлінґа. Гаррі водив по сторінці орлиним пером і, насуплюючи брови, підшукував матеріал для реферату «Недоцільність спалювання відьом у XIV столітті».

Перо завмерло на початку абзацу. Гаррі поправив круглі окуляри, наблизив ліхтарика до книжки і прочитав:

Далекі від магії люди (більше відомі як маґли) за часів середньовіччя боялися магії і не розумілися на ній. Випадки, коли вони ловили й спалювали справжню відьму або чаклуна, були украй рідкісні й не мали жодних серйозних наслідків. Чаклун чи відьма вживали елементарне заклинання «Вогнеморозко», а тоді вдавали, що кричать від болю, хоча насправді отримували насолоду від приємного лоскоту багаття. Скажімо, Венделіні Химерній так подобалося горіти, що вона дозволяла впіймати себе в різних подобах, як мінімум, сорок сім разів.

Гаррі затис перо зубами й дістав з–під подушки чорнильницю та сувій пергаменту. Повільно й дуже обережно відкрутив закрутку, занурив перо в чорнильницю й почав писати. Періодично прислухався, чи не тюпає хтось із Дурслів до туалету. Якби вони почули рипіння пера, довелося б йому решту літа провести в комірчині під сходами.

Гаррі тому й не любив літніх канікул, що мусив жити з родиною Дурслів у будинку номер 4 на вуличці Прівіт–драйв. Дядько Вернон, тітка Петунія та їхній син Дадлі були єдині живі родичі Гаррі. Вони були маґлами і ставилися до чарів по–середньовічному. В будинку Дурслів ніколи не згадували покійних Гарріних батьків–чарівників. Тітка Петунія і дядько Вернон уже багато років керувалися принципом: що гірше вони ставитимуться до Гаррі, то скоріше виб’ють йому з голови усі ті чари. Проте, на їхню превелику лють, вони так нічого й не досягли і минулі два роки жили в постійному жасі: а ну ж бо хтось довідається, що Гаррі навчається в Гоґвортській школі чарів та чаклунства. Єдине, що вони могли зробити — це на самому початку літніх канікул відібрати й замкнути Гарріні книжки замовлянь, чарівну паличку, казан і мітлу, а також заборонили йому спілкуватися з сусідами.

Найбільше Гаррі турбувало те, що він не мав доступу до своїх підручників, адже гоґвортські вчителі задали на літо чимало домашніх завдань. Особливо складний реферат про зморщувальне зілля Гаррі мав написати для найнеулюбленішого вчителя — професора Снейпа. О, як зрадів би Снейп, якби отримав привід покарати Гаррі на цілий місяць! Тому вже на початку канікул Гаррі скористався з першої–ліпшої нагоди…

Коли дядько Вернон, тітка Петунія і Дадлі вийшли на подвір’я позахоплюватися новою машиною (вони розхвалювали її дуже голосно — щоб усі почули), Гаррі прокрався до комірчини під сходами, відімкнув її, схопив кілька підручників і сховав їх у своїй спальні. Якщо не залишати на простирадлах чорнильних плям, Дурслі й не дізнаються, що він ночами студіює магію.

Гаррі намагався не дратувати тітку й дядька, які й так були на нього злі, адже кілька днів тому йому подзвонив його друг — чарівник.

Рон Візлі, чи не найкращий приятель Гаррі у Гоґвортсі, походив з родини справжніх чарівників. Це означало, що він знав багато невідомих для Гаррі штучок, однак ще ніколи доти не розмовляв по телефону. І треба ж трапитися такій халепі — слухавку взяв дядько Вернон.

— Вернон Дурслі слухає.

Гаррі, який саме був поруч, завмер, почувши в трубці Ронів голос:

— АЛЛО? АЛЛО? ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ? Я… ХОЧУ… ПОГОВОРИТИ… З ГАРРІ… ПОТТЕРОМ!

Рон так голосно кричав, що дядько Вернон аж підскочив і відхилив слухавку далі від вуха, дивлячись на неї люто й занепокоєно.

— ХТО ЦЕ? — заревів він у відповідь. — ХТО ТИ ТАКИЙ?

— РОН… ВІЗЛІ! — репетував Рон, мовби вони з дядьком Верноном стояли на протилежних кінцях футбольного поля. — Я… ШКІЛЬНИЙ… ТОВАРИШ… ГАРРІ…

  1  

Загрузка...