110 
— Ну, вітаю, Пітере, — люб’язно мовив Люпин, неначе пацюки постійно перетворювалися на його старих шкільних друзів. — Давненько не бачились.
— С–сіріусе… Р–ремусе… — Навіть голос у Петіґру був якийсь писклявий. Він ще раз зиркнув на двері. — Друзі мої… старі мої друзі…
Блек підняв руку з паличкою, але Люпин, кинувши застережливий погляд, схопив його за зап’ясток і знову заговорив до Петіґру легко й невимушено.
— Ми тут собі розмовляли, Пітере, про те, що сталося тієї ночі, коли загинули Лілі та Джеймс. Ти, мабуть, не все розчув, поки верещав на ліжку..
— Ремусе, — видихнув Петіґру, а Гаррі помітив, як його бліде й брезкле обличчя вкрилося крапельками поту, — ти ж йому не віриш, правда?.. Він хотів мене вбити, Ремусе…
— Ми це чули, — холодно зупинив його Люпин. — Я хотів би дещо з’ясувати, Пітере, якщо ти не…
— Він знову хоче мене вбити! — несподівано заверещав Петіґру, показуючи на Блека. (Гаррі помітив, що він тицьнув середнім пальцем: вказівний був у нього відсутній). — Він убив Лілі і Джеймса, а тепер збирається вбити й мене… допоможи мені, Ремусе…
Блекове обличчя стало ще більше схоже на череп, коли він уп’явся в Петіґру своїм незмигним поглядом.
— Ніхто тебе не вбиватиме, доки ми все не з’ясуємо, — сказав Люпин.
— З’ясуємо? — пискнув Петіґру і знову нестямно роззирнувся, глянув на забиті дошками вікна і, вже вкотре, на єдині тут двері. — Я знав, що він мене шукатиме! Я знав, що він по мене вернеться! Дванадцять років я цього чекав!
— Ти знав, що Сіріус вирветься з Азкабану? — насупив брови Люпин. — Але ж це ще нікому не вдавалося?
— Він володіє темними силами, про які ми всі можемо тільки мріяти! — пронизливо закричав Петіґру. — Як інакше він міг звідти втекти? Той–Кого–Не–Можна–Називати, мабуть, дечому його навчив!
Кімнату заповнив жаский, безрадісний сміх Блека.
— Мене навчив Волдеморт? — перепитав він.
Петіґру здригнувся, мовби Блек замахнувся на нього батогом.
— Що, страшно чути ім’я колишнього господаря? — поцікавився Блек. — Та я тебе розумію, Пітере. Його кодло не надто задоволене тобою, чи не так?
— Не розумію тебе, Сіріусе… — пробурмотів Петіґру і задихав ще швидше.
Його обличчя рясно вкрилося потом.
— Ти не від мене ховався ці дванадцять років, — сказав Блек. — Ти ховався від своїх колишніх волдемортівців. Я в Азкабані дещо чув, Пітере… Вони вважають, що ти мертвий, бо інакше мусив би відповісти їм за все… Крізь сон вони вигукували цікаві речі, а надто про одного шахрая, що надурив усіх інших. Волдеморт подався до Поттерів з твоєї підказки… і зазнав там краху. Але ж не всі волдемортівці сидять в Азкабані, правда? Їх чимало й тут, таких, що тільки чекають слушного часу, вдаючи, що усвідомили свої помилки. Якщо вони пронюхають, що ти живий, Пітере…
— Не розумію… про що ти… — знову повторив Петіґру ще пронизливішим голосом. Він витер обличчя рукавом і глянув на Люпина. — Ремусе, ти ж не віриш цьому… цьому маразмові…
— Мушу зізнатися, Пітере, що мені нелегко зрозуміти, чому невинна людина дванадцять років живе в пацючій шкурі, — незворушно відповів Люпин.
— Невинна, але перелякана! — пискнув Петіґру. — Якщо волдемортівці й полювали за мною, то лише тому, що я запроторив до Азкабану найціннішого їхнього шпигуна — Сіріуса Блека!
Блекове обличчя перемінилося.
— Як ти смієш?! — загарчав він, наче той вовкодав, яким він був перед цим. — Це я Волдемортів шпигун? Чи я колись плазував перед тими, хто був могутніший за мене?! А от ти, Пітере… я й досі не збагну, як відразу не розкусив у тобі шпигуна? Тобі завжди подобалися впливові друзі, які про тебе піклувалися, правда? Спочатку це були ми… я і Ремус… і Джеймс…
Петіґру знову витер обличчя. Він, наче риба, хапав ротом повітря.
— Я — шпигун?.. Ти, мабуть, здурів… Як ти міг… сказати таку..
— Лілі і Джеймс зробили тебе тайнохоронцем лише тому, що я наполіг, — Блек засичав так люто, що Петіґру аж позадкував. — Я вважав, що це чудова задумка… блеф… Волдеморт, звичайно, полював би за мною, він би й гадки не мав, що вони візьмуть для цього такого нікчему й бездару, як ти… То, мабуть, був зоряний час твого миршавого життя, коли ти сказав Волдемортові, що можеш продати йому Поттерів.
Петіґру щось розгублено бурмотів. Гаррі вловлював слова «вигадки» й «маразм», але бачив, що лице Петіґру стало мертвотно блідим, а поглядом він раз у раз стріляв на двері та вікна.
110 
