Последние отзывы

  222  

Їхні з Гаррі погляди зустрілися й між ними з’явився невидимий промінь розуміння.

— Ефект зворотного перебігу заклять? — спитав Сіріус.

— Саме так, — підтвердив Дамблдор. — У чарівних паличок Гаррі та Волдеморта однакові серцевини. Обидві містять перо того самого фенікса. Оцього фенікса, до речі, — додав він, вказуючи на червоне й золоте пір’я птаха, який мирно вмостився на колінах у Гаррі.

— Пір’їна в моїй паличці — від Фоукса? — вражено перепитав Гаррі.

— Так, — кивнув Дамблдор, — містер Олівандер чотири роки тому відразу, як ти вийшов з його крамниці, написав мені, що ти купив другу паличку.

— Що ж трапляється, коли паличка зустрічає свою сестру? — запитав Сіріус.

— Одна проти одної вони не діятимуть, — пояснив Дамблдор. — Якщо ж власники паличок змусять їх до битви… тоді станеться дуже дивне. Одна з них зробить так, щоб друга відтворила здійснені нею чари — тільки у зворотному порядку. Спершу останнє… тоді попереднє…

Він запитально глянув на Гаррі, і Гаррі кивнув.

— Отож, — повільно мовив Дамблдор, не зводячи з Гаррі очей, — повинен був з’явитися Седрик.

Гаррі знову кивнув.

— Діґорі ожив? — спитав Сіріус.

— Жодне закляття не може розбудити мертвого, — з гіркотою промовив Дамблдор. — З’явитися могло хіба що зворотне відлуння. З чарівної палички з’явилася тінь живого Седрика… Правду кажу, Гаррі?

— Він зі мною говорив, — підтвердив Гаррі, знову затремтівши. — Цей… цей Седриків привид, чи що воно таке, говорив.

— Відлуння, — сказав Дамблдор, — яке зберегло Седриків вигляд і вдачу. Гадаю, потім виникли схожі образи… Давніші жертви Волдемортової палички…

— Старий чоловік, — здушено проказав Гаррі. — Берта Джоркінз. І…

— Твої батьки? — тихо запитав Дамблдор.

— Так, — підтвердив Гаррі.

Сіріус до болю стиснув йому плече.

— Останні вбивства, скоєні чарівною паличкою, — кивнув Дамблдор. — У зворотному порядку. Їх виникло б іще більше, якби ти не розірвав зв’язку. Скажи, Гаррі, ці відлуння, ці тіні… що вони робили?

Гаррі описав, як постаті, що з’являлися з чарівної палички, ходили попід стінами золотої клітки, і що здавалося, наче Волдеморт їх боїться. Розповів, як тінь батька порадила, що робити, а Седрик проказав своє останнє прохання.

На цьому місці Гаррі зрозумів — він не зможе продовжувати далі. Він озирнувся на Сіріуса й побачив, що той сховав обличчя в долонях.

Фоукс раптом злетів з його колін і опустився на підлогу. Він поклав свою прекрасну голову на ушкоджену ногу Гаррі, і великі перлини сліз покотилися з феніксових очей на рану, завдану павуком. Біль розвіявся. Шкіра затяглася. Нога знову була здорова.

— Повторюю знову, — сказав Дамблдор, коли фенікс злетів і сів на своє сідало біля дверей. — Цієї ночі ти, Гаррі, виявив відвагу, якої я від тебе не сподівався. Таку саму відвагу виявили люди, які померли в боротьбі з Волдемортом на вершині його могутності. На тебе впала ноша дорослого чарівника і ти показав, що можеш її витримати. І ти віддав нам усе, на що ми мали право сподіватися. Ходімо зі мною до лікарні. Не повертайся сьогодні до гуртожитку. Трохи сонних крапель та спокою… Сіріусе, ти хотів би побути з ним?

Сіріус кивнув і підвівся. Він знову перетворився на великого чорного пса і разом з Дамблдором та Гаррі вийшов з кабінету, супроводжуючи їх до лікарні.

Коли Дамблдор відчинив двері, Гаррі побачив місіс Візлі, Білла, Рона та Герміону, які зібралися навколо стурбованої мадам Помфрі. Вони вимагали, щоб вона відповіла, де Гаррі і що з ним сталося.

Щойно Гаррі, Дамблдор та чорний пес увійшли, як усі заметушилися, а місіс Візлі вигукнула:

— Гаррі! О Гаррі!

Вона кинулася до нього, та Дамблдор загородив їй дорогу.

— Молі, — сказав він, піднімаючи руку — будь ласкава, послухай мене. Цієї ночі Гаррі довелося пройти через жахливі випробування. Щойно він мені про них розповів. Зараз йому необхідний сон, а ще — спокій і тиша. Якщо він захоче, щоб ви з ним побули, — додав директор, глянувши на Рона, Герміону та Білла, — то можете залишитися. Але я не хотів би, щоб ви його розпитували, доки він сам буде готовий розповісти. І зрозуміло — не тепер.

Місіс Візлі кивнула. Обличчя в неї було дуже бліде.

Вона повернулася до Рона, Герміони та Білла, які стояли мовчки, й зашипіла:

— Чули? Йому потрібна тиша!

— Пане директоре, — озвалася мадам Помфрі, дивлячись на великого чорного пса, — чи можу я поцікавитися: що це…

  222