157 
На порозі стояла професорка Амбридж у зеленому твідовому плащі і в зеленій шапці–вушанці. Скрививши губи, вона відхилилася назад, щоб побачити Геґрідове обличчя, бо ледве діставала йому до пупа.
— Отже, — повільно й голосно проказала вона, ніби до глухого. — То ви Геґрід, так?
Не чекаючи відповіді, увійшла до кімнати, лупаючи на всі боки своїми банькатими очима.
— Геть, — відмахнулася вона сумочкою від Ікланя, що стрибнув на неї й намагався лизнути в обличчя.
— Не хочу бути нечемним, — подивився на неї Геґрід, — але хто ви, до холєри, така?
— Я Долорес Амбридж.
Її очі обмацували всю хатину. Двічі вони подивилися прямісінько в той кут, де стояв Гаррі, затиснений між Роном і Герміоною.
— Долорес Амбридж? — отетеріло перепитав Геґрід. — Мені си здавало, шо ви з міністерства… хіба ви не працюєте з Фаджем?
— Так, я була першим заступником міністра, — підтвердила Амбридж, никаючи по хатині й придивляючись до кожнісінької дрібнички, починаючи від рюкзака, притуленого до стіни, і закінчуючи дорожним плащем. — А тепер я вчителька захисту від темних мистецтв…
— Сміливе рішення, — сказав Геґрід, — нині мало хто хоче братися за цю роботу.
— …і Верховний інквізитор Гоґвортсу, — договорила речення Амбридж, ніяк не зреагувавши на його слова.
— А то шо таке? — спохмурнів Геґрід.
— Я теж хотіла б запитати, що це таке? — Амбридж показала на черепки від Герміониної чашки на підлозі.
— О, — Геґрід цілком недоречно зиркнув у той куток, де ховалися Гаррі, Рон і Герміона, — о, та це той… Іклань. розбив мені горнєтко. Тепер мушу пити з оцього.
Геґрід показав чашку, а другою рукою все ще притискав до ока драконяче м’ясо. Амбридж дивилася на нього, вивчаючи тепер замість хатини кожну деталь його зовнішності.
— Я чула голоси, — спокійно додала вона.
— Я си балакав з Ікланем, — рішуче пояснив Геґрід.
— І він вам відповідав?
— Ну… певним чином, — почав затинатися Геґрід. — Я інколи кажу, шо Іклань майже як людина…
— На снігу залишилися три пари слідів, що ведуть від замку до вашої хижі, — сказала Амбридж єлейним голосом.
Герміона охнула, і Гаррі затулив їй рота рукою. На щастя, Іклань чмихав носом, принюхуючись до мантії несподіваної гості, і та, здається, нічого не почула.
— Я щойно повернувся, — махнув Геґрід величезною рукою на рюкзак. — Може, хтось си приходив раніше й не застав мене.
— Назад від дверей вашої хижі кроки не ведуть.
— Ну я… я не знаю, чого б то… — нервово смикнув себе за бороду Геґрід і знову зиркнув у той куток, де стояли Гаррі, Рон і Герміона, ніби благав про допомогу. — Е–е…
Амбридж розвернулася й почала обходити хатину, уважно до всього приглядаючись. Нахилилася й зазирнула під ліжко. Відчинила Геґрідів сервант з посудом. Пройшла за кілька сантиметрів від Гаррі, Рона й Герміони. Ті притислися до стіни, а Гаррі навіть живота мусив втягати, щоб вона його не зачепила. Уважно зазирнула у величезний казан, у якому Геґрід варив собі їсти, а тоді знову розвернулася й запитала: — Що з вами сталося? Звідки у вас ці рани?
Геґрід одразу забрав з обличчя драконяче м’ясо, і це була, на Гарріну думку, помилка, бо тепер чітко стало видно фіолетово–чорний синець навкруг ока, не кажучи вже про запечену кров і здерту шкіру на лиці.
— О, це… зі мною стався випадок, — затинаючись, пробелькотів Геґрід.
— Що за випадок?
— Я… я си спіткнув.
— Ви спіткнулися, — холодно повторила Амбридж.
— Еге ж, саме так. Зачепився за… за мітлу товариша.
Я сам не літаю. Гляньте на мої розміри, мене ж не втримає жодна мітла. Мій товариш розводить абраксанських коней, не знаю, чи ви колись їх виділи — такі великі бестії, з крильми, і я, знаєте, троха поїздив на одному верхи і…
— А де ви були? — Амбридж незворушно урвала Геґрідове базікання.
— Де я був?..
— Де ви були? — повторила вона. — Навчальний рік почався два місяці тому. Вас довелося замінити іншою вчителькою. Ваші колеги не змогли пояснити, де ви. Ви не залишили ніякої адреси. То де ж ви були?
Запала мовчанка, і Геґрід втупився в неї своїм напіврозплющеним оком. Гаррі, здавалося, чув, як той відчайдушно перебирає в голові різні версії.
— Мені… мені треба було поправити здоровлє, — відповів він.
— Здоров’я, кажете, — професорка Амбридж обмацала очима набрякле й потовчене Геґрідове обличчя, з якого беззвучно й м’яко крапала йому на живіт драконяча кров. — Зрозуміло.
157 
