168 
— Свистобджілка, — сказала професорка.
Гаргуйль ожив і відскочив убік. Стіна за його спиною розійшлася, відкривши прохід до кам’яних сходів, що безперервно рухалися вгору по спіралі, наче ескалатор. Усі втрьох стали на рухомі сходинки. Стіна за ними знову зійшлася з глухим стукотом, а вони підіймалися догори невеличкими колами, аж поки опинилися перед полірованими дубовими дверима з мідним кільцем у формі грифона.
Хоч уже було далеко за північ, з кімнати долинали голоси. Було таке враження, що до Дамблдора завітало з десяток гостей. Професорка Макґонеґел тричі постукала кільцем–грифоном, і голоси негайно стихли, ніби їх узяли й вимкнули. Двері відчинилися самі собою, і професорка Макґонеґел разом з Гаррі та Роном зайшла.
Кабінет був напівтемний. Чудернацькі срібні прилади стояли на столах спокійно й тихо, замість того, щоб сюрчати, як завжди, й випускати клубочки диму. Портрети колишніх директорів та директорок куняли у своїх рамах. За дверима дрімав на сідалі, сховавши голову під крило, розкішний золотисто–червоний птах завбільшки з лебедя.
— А–а, це ви, професорко Макґонеґел… і… ага. Дамблдор сидів за столом у кріслі з високою спинкою, схилившись над паперами, що їх освітлювали свічки. Мав на собі чудовий халат, гаптований фіолетовими та золотими нитками, накинутий поверх білосніжної нічної сорочки, проте не був заспаний, а його проникливі ясно–сині очі пильно вдивлялися в професорку Макґонеґел.
— Професоре Дамблдор, Поттерові… е–е… наснився страшний сон, — повідомила професорка Макґонеґел. — Він каже…
— То був не сон, — миттєво заперечив Гаррі. Професорка Макґонеґел глянула на Гаррі й спохмурніла.
— Тоді, Поттере, розкажи директорові сам.
— Я… я справді спав… — почав Гаррі, але, попри весь свій жах і розпачливі намагання примусити Дамблдора повірити, був трохи роздратований тим, що директор на нього не дивився, розглядаючи натомість свої переплетені пальці. — Але то не був звичайний сон… усе було насправді… я бачив, як це сталося… — Гаррі набрав повні груди повітря, — … на Ройового тата… містера Візлі… напала велетенська змія.
Його слова бриніли в повітрі, і через те здавалися безглуздими, навіть смішними. Запала мовчанка, а Дамблдор відхилився й задумливо почав розглядати стелю. Блідий і приголомшений Рон перевів погляд з Гаррі на Дамблдора.
— І як ти це побачив? — спокійно запитав Дамблдор, так само не дивлячись на Гаррі.
— Ну… я не знаю, — доволі сердито буркнув Гаррі. не розуміючи, яке це має значення. — Ніби видіння в голові…
— Ти мене не зрозумів, — так само спокійно додав Дамблдор. — тобто… чи ти пам’ятаєш… е–е… де ти був, спостерігаючи за нападом? Стояв за спиною жертви, чи дивився на цю сцену згори?
То було таке чудернацьке запитання, що Гаррі аж рота роззявив — Дамблдор мовби все знав…
— Я був змією, — пояснив він. — Я бачив це все очима змії.
Якусь мить усі мовчали, а тоді Дамблдор, який тепер дивився на посірілого Рона, запитав чітко й виразно:
— Артур серйозно поранений?
— Так, — рішуче підтвердив Гаррі… Ну чого вони всі такі повільні на підйом, невже не розуміють, що стікає кров’ю людина, котру проштрикнули гострющими іклами? І чому Дамблдор навіть не хоче на нього глянути?
Але Дамблдор так рвучко встав, що Гаррі аж підстрибнув. Директор звернувся до одного старого портрета, що висів аж під стелею.
— Еверарде? — покликав він його. — І ти, Діліс, теж!
Чарівник з пожовклим обличчям і коротким чорним волоссям, а також літня чаклунка з довгими срібними кучериками миттєво розплющили очі, хоч перед тим, здавалося, спали непробудним сном.
— Ви все чули? — запитав Дамблдор.
Чарівник кивнув головою, а чаклунка сказала: — Авжеж.
— Той чоловік рудий і носить окуляри, — додав Дамблдор. — Еверарде, мусиш здійняти тривогу. Дивися тільки, щоб його знайшли відповідні люди.
Обоє вклонилися й зникли зі своїх рам, але замість з’явитися на сусідніх картинах (як це зазвичай бувало в Гоґвортсі), їх просто не стало. Одна рама була тепер цілком порожня, хіба що з темною завісою на задньому плані, а на другій залишилося чудове шкіряне крісло. Гаррі помітив, що й багато інших директорів та директорок, хоч і вельми переконливо хропли й пускали слину, насправді крадькома зиркали на нього з–під вій, тож він раптом зрозумів, хто тут галасував, коли вони постукали.
168 
