2 
— Якщо й далі будемо отак рибалчити, то жебраками й помремо! — торочив він їм раз у раз.
— Чи бачили цього мудрагеля? А як же нам іще рибалчити? Прецінь так рибалчили наші батьки й діди! — боронилися рибалки ображено — хоч їхнє життя й справді було жебрацьке, проте вони й гадки не мали, що можна жити інакше.
Але Бразілець, який побачив світу й скуштував іншого життя, вів своєї:
— Ви тільки погляньте туди, де гойдаються на хвилях ваші старі калоші — «Свята Барбара», «Святий Юст», «Морська зірка», «Морська ластівка»… Вісім баркасів, вісім господарів, і кожен дбає тільки про себе! Ваші сіті геть подерті. А звідси й вилов: сьогодні — катма, завтра — кіт наплакав, а щоб багацько — то ніколи! А жінки ваші, братчики ви мої, вони ж у вас геть висохли від тих злигоднів. І дітлахи ваші частіше голодні бувають, ніж ситі. А от ми рибалчили тамечки в Бразілії, ото да!..
Рибалки роззявляли роти, слухаючи його, й позирали крадькома на свої баркаси, на жінок своїх та на босоногу малечу. І тільки сивоусий Юст, найстаріший і найдосвідченіший рибалка, попирхував у відповідь, наче роздратований морж:
— Чи ти маєш нас за дурників?! Всі ми дещо тямимо в рибальській справі й знаємо, які баркаси нам потрібні, які неводи… Але хто з нас спроможний таке купити? Хіба що, коли б ото всі гуртом…
— Правду кажеш! — урвав Юстову мову Бразілець. — Усі гуртом! Так, усі гуртом! Ви ж бо й так гуртом живете, гуртом пісні співаєте, гуртом помираєте. Чого ж не можна гуртом працювати? Давайте зберемо усе, що маємо, докупи й придбаємо собі моторне судно, щоб можна було виходити на ловитву далеко у відкрите море й закидати неводи завдовжки двісті метрів! Риби там усім вистачить! Гуртом будемо працювати, на гурт і здобич ділитимемо! Спільний труд — це єдина путь до ліпшого життя!
Бразільцеві слова збурили спокій у серцях рибалок. Знов і знов поверталися вони до цієї розмови, сперечалися, радилися один з одним, сварилися, знову сходилися. І так цілу зиму. А напровесні зібрали в один капелюх усі свої заощадження й виправили Бразільця до міста купувати судно.
Чекали його тиждень, чекали другий. З ранку до вечора стовбичили на пристані, затуляючи очі від сонця, вдивлялися в обрій, виглядали свого посланця. А він повернувся аж наприкінці третього тижня. Та який! Змарнілий, пригнічений, обшарпаний. Коли рибалки нетерпляче обступили його, чекаючи, що то він повість про їхню справу, Бразілець нараз клякнув перед ними, вдарив чолом об землю й простогнав:
— Брати, друзі мої, вбийте мене! Не вберіг я вашу кривавицю!
Легко собі уявити гнів, лють і відчай ошуканих рибалок. Прецінь були серед них і такі, що продали своє єдине суденце, покладаючи всі надії на майбутній великий корабель. А тетер їм було так, хоч і справді бери ціпок та йди на жебри.
Вони накинулися на Бразільця, як розлючені шершні. Жінки вже й до каміння хапалися, щоб забити його на смерть, і таки були б забили, якби не порятував Бразільця старий Юст. Проте з острова його прогнали. Побитий, зганьблений, Бразілець був наче не сповна розуму, коли йшов із села світ за очі. Відтоді ніхто його більше не бачив.
Жінка Бразільця невдовзі померла від горя, людський гнів дещо влігся, але не зовсім згас. Дарма що Іво був тепер круглий сирота і, певна річ, нічим не завинив у всій тій історії, після материної смерті йому довелося-таки скуштувати лиха. Ріс він, немов та бадилина, без догляду, полишений на ласку божу в самотній халупці. Рибалки, вздрівши малого, неодмінно згадували кривду, заподіяну їм його батьком. І коли б не кілька добросердих жінок та не старий Юст, хлопчик, мабуть, загинув би, мов оте безпомічне звірятко, в якого мисливці забили матір.
Так хлопчик ріс у своїй напівзруйнованій халупчині над морем, хоч і знехтуваний усіма, проте сміливий та відважний. Рибалчив край берега, пас чужі вівці. Влітку харчувався інжиром та виноградом, узимку щось діставав від добрих людей: часом хтось віддавав йому латану-перелатану одежину. А коли над островом шаленіла буря або лютий мороз діймав аж до кісток, хлопчика прихищав під своєю стріхою старий Юст, який іще дужче постарів і став сивий, як голуб.
Старий Юст не пам'ятав лиха, не мав він серця й на Бразільця. Коли рибалки, дарма що збігло стільки часу, за скрутної години починали шпетити вигнанця, Юст боронив його:
— Добре діло мав він на думці! Нещастя його спіткало, спокуса потьмарила розум… А про задум його скажу вам так: ціни йому немає, тому задумові!
2 
