11 
Ромка як побачив Рудика — аж присів від захвату. До того ж Рудик був ще й в окулярах. І це робило його ще кумеднішим.
— Оце персонаж! Ха-ха-ха! — зареготав Ромка. — Ти, їжачку, тепер сиди й не висовуйся. Ти порівняно з ним блідий блондин... Я таких рудих і в цирку не бачив. Ха-ха-ха!..
Дивно, але, крім мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги ніхто — наче його й не було... Я, звичайно, поставився до Рудика із співчуттям — сам же рудий... А от Ромка розперезався, як ніколи. Він пританцьовував і виспівував:
— Дід рудий, баба руда! Тато рудий, мама руда!..
Я намагався його вгамувати:
— Перестань, Ромко! Перестань!
Але він не вгавав:
— Одчепись! Я ж не на тебе! Ти мій друг. А з іншого я можу собі дозволити посміятися. Що ж, мені вже взагалі заборонено сміятися? Позбавляєш мене прав людини! Подам на тебе в Міжнародний суд!
До речі, Рудик, здається, не ображався на Ромку. Він тільки мовчки і якось загадково усміхався. І раз у раз махав рукою: мовляв, хай собі глузує, мені байдуже!.. Чим більше я дивився на рудого новачка, тим більше він мені когось нагадував, а кого — не міг збагнути. І в усмішці його було щось таке, наче він про нас з Ромкою щось знає, але не хоче сказати... На перерві новачок кудись зник, залишивши на парті свої окуляри. І коли ми наблизилися, то побачили, що на парті лежать дві пари однаковісіньких окулярів. Ми з Ромкою здивовано перезирнулися, і наші руки самі потяглися до тих окулярів. Ми начепили їх одночасно, в одну й ту ж мить...
— Ой, їжачку! Куди ми потрапили?! — вигукнув Ромка.
— Не знаю! — вигукнув я. Бо й справді, ми раптом потрапили на вулицю якогось дивного міста. Тротуаром повз нас ішли перехожі. І всі вони були руді — геть-чисто всі. З якогось підворіття вибіг собака — яскраво-рудий. На підвіконні сиділа кицька — теж яскраво-руда. Але це ще було начебто нормально. Та от на дереві закаркали ворони — теж яскраво-руді. Це було щось неймовірне.
І раптом до нас підійшов наш новачок Рудик Руденко. Тобто не зовсім Рудик, бо це був дорослий дядечко, але абсолютно схожий на Рудика — наче хлопець вмить виріс і став дорослим.
— Здрастуйте, панове! Вітаю вас у чарівному місті Рудограді! Як вам у нас подобається? — сказав Руденко.
— Ні-нічого... Тільки трохи дивно, — сказав я.
— А вам, пане Романе? — звернувся до Ромки Руденко.
— Н-не з-знаю... — знизав плечима Ромка.
— Правильно! Бо вас чекає покарання. За те, що ви дражнили рудих.
— Яке по-покарання? — розгубився Ромка.
— Яке призначить суд.
— Я-який суд?
— Верховний суд Рудих. А до цього доведеться побути в ув'язненні.
І раптом Ромку наче засмоктало якимсь могутнім пилососом — він почав задкувати, задкувати, безсило розмахуючи руками, і зник за рогом.
— Куди... куди ви його запроторили?! — вигукнув я.
— Я ж сказав — до суду мусить побути в ув'язненні, — спокійно мовив Руденко. — Всі, хто ображає рудих, мусять бути покарані. Він і тебе ж, мабуть, дражнив?
— Колись! Але тепер ми друзі... А коли відбудеться суд?
— Може, завтра. А може, й зараз... Як вирішить дирекція цирку.
— Якого цирку?! — здивувався я.
— А в нас суд відбувається в цирку, під час циркової вистави. І судять винного глядачі. У нас найдемократичніший у світі суд.
— А до чого Ромку можуть засудити?
— Не знаю. Зважаючи на серйозність провини.
— От же, їй-богу! — зітхнув я.
— Ну, не переживай! Не переживай! Ми, руді, не-жорстокі, немстиві... Але провчити треба!
— А не можна пришвидшити цей суд? Ми сьогодні в кіно збиралися, на «Володаря кілець». За Толкієном...
— Ну, я спробую зателефонувати, — сказав Руденко, витяг з кишені мобільник і набрав номер. — Алло! Цирк?.. Це Рудольфо!.. Я щойно надіслав до вас одного брюнета, Ромку Черняка. Чи можна суд над ним пришвидшити?.. Що?.. Дякую! Дякую! Зараз будемо!.. От бачиш, наше прохання задоволено. Суд відбудеться зараз. Твій Ромка вже у лев'ячій клітці.
— У лев'ячій клітці?! Так це ж небезпечно!
— Не бійся! Леви у нас дресировані. До того ж, вони руді, як і ми всі. А я ж сказав — всі руді добрі. Ходімо!
І ми пішли містом. Всі зустрічні привітно віталися з Руденком. Обганяючи нас, пробігла зграя рудих хлопчиків і дівчаток.
— У цирк поспішають! Судді! — усміхнувся Руденко. Незабаром ми підійшли до величезного палацу, що височів посеред просторої площі. На фасаді здоровенницькими літерами було написано: ЦИРК. Звідусюди до цирку поспішала руда дітлашня у супроводі рудих дідусів та бабусь, тат і мам. Біля входу юрмилося чимало людей. Але всі розступилися, даючи нам дорогу. Майже всі місця були зайняті, але в центрі першого ряду лишалося два вільних місця. Ми пройшли туди й сіли. Минуло кілька хвилин, продзвенів третій дзвінок, верхнє світло погасло; прожектори освітили арену. Заграла музика...
11 
