20 
— А по кому сльози лити? — з підозрою зиркнув на нього Стьопка. Перестав посміхатися.
— А сам узнаєш! — Костя лихо вишкірився і присів на колесо трактора — Іди, німець! Дадуть тобі зараз прочухана за всі твої походеньки.
Стьопка сполотнів, розгублено витер засмальцьовані долоні об робочі штани і поправив окуляри.
— Ти теє… Що таке? Куди йти?
— У контору, куди ще? — здивовано знизав плечима Костя. — Щоби заради якогось німця мене на бригаду ганяти!
— А що там, у конторі?
— Там і голова, і секретар парткому, і Льошка Ординський… Він же тепер у господарстві друга людина після Старостенка. Чекають на тебе, німець. Готуй сраку!
Стьопка зітхнув і поплентався до контори. «Та не могло бути інакше, — бідкався подумки. — Хоч колись, та повинні були взнати… Що тепер буде? Хоч би Марусі не чіпали…»
На той час колгосп уже багатим став. Нову контору в центрі Рокитного біля клубу побудував, почав колгоспникам нові хати ставити, і без печей — газ. Стьопка зупинився біля ловко пофарбованого білим парканчика, що стеріг квітник навколо контори, і штовхонув двері.
У конторському коридорі темно, хоч око виколи: мабуть, скупенький Старостенко справедливо розсудив, що у коридорі справи не робляться, і вирішив зекономити на електриці. Стьопка пройшов повз кілька зачинених дверей, за якими шаруділа паперами колгоспна еліта — бухгалтерка, агроном, двійко тваринників та інженер-механік, що був німцю за керівника, і приречено зупинився перед дверима кабінету голови колгоспу Матвія Івановича Старостенка, бо у Рокитному всі знали — коли треба було когось привести до тями, так секретар парткому Петро Ласочка і голова сільради Панасюк збиралися разом тут, у кабінеті голови колгоспу Матвія Старостенка, й оце утрьох без тортур і знущань, а тільки самими своїми словами могли так запиляти норовистого, що той виходив шовковим і слухняним. Та аби потрапити до кабінету голови, треба було пройти ще приймальню. А у приймальні сиділа Маруся. І німець перелякався в смерть — стоїть біля зачинених дверей, а відчинити їх ніяк не наважиться.
— Німець! Ти чого дорогу заступив?! — горласта бухгалтерка без церемоній штовхонула його у бік.
— Голова… викликав, — вичавив Стьопка.
— То йди, трясця матері! — розходилася. — От халамидники! Вигадають, що завгодно, аби не працювати, а за трудодні потім першими горло деруть!
Стьопка видихнув і відчинив двері. Марусі у приймальні не було. Замість того двері Старостенкового кабінету відчинилися, до приймальні визирнув голова.
— О! Про вовка промовка, а він уже й тут, — змірив німця поглядом. — Заходь, Степане! Розмова є.
Стьопка напружився і ступив у кабінет голови. Окуляри враз спітніли, але німець побачив, що народу в кабінеті більше за трійцю, яка зазвичай виймала з рокитнянських відчайдухів душу.
Голова Старостенко зачинив двері й усівся за стіл. На стільцях біля приставного столика сиділи секретар парткому Петро Ласочка, лисий, як бубон, й уїдливий, як осіння муха, біля нього як і годиться голова сільради Панасюк — старий і вже до життя не дуже цікавий, навпроти Панасюка діловито перебирав папери Льошка Ординський у чистій, аж хрумтить, сорочці та пістрявій краватці, поруч із ним поправляв на носі окуляри зовсім незнайомий німцю, нетутешній чоловік. А біля відчиненого через літню задуху вікна… А біля вікна стояла Маруся, і німцю здалося, що вона бліда як примара, насторожена, сумна.
Льошка відсунув папери, встав з-за столу, підхопив один зі стільців, що вишикувалися уздовж стіни, поставив його перед Старостенковим столом посеред кабінету і вказав на нього німцю.
— Сідай, Степане.
Стьопка — як у яму могильну — бух!
— Та що це ти мені отут… Стільці ламати надумав?! — звів брови хазяйновитий голова. — Мало того, що оце соромиш Рокитне на увесь район, так іще і…
Стьопка підвівся.
— Та… відремонтую…
— Знаємо ми вас таких, — затуркотів секретар парткому. — Як на суботник, так не докличешся.
— Та… відремонтую… — і сів. Ноги не тримали.
Старостенко підвівся з-за столу, обійшов кабінет і став над німцем як кара Божа.
— Ну! І що нам тепер оце з тобою робити?
— Та робіть уже, що хочете, — голову опустив. — Можу нових стільців наробити, якщо вже.
— Та що ти за ті стільці мені отут торочиш?! — розсердився Старостенко. — Що ми, Стьопо, з тобою робити будемо?!
20 
