26 
— За тебе, Тетяно, — сказав Стьопка і підніс третю. У бібліотекарки засяяли очі. Вона хоробро випила третю, підійшла до Стьопки, але між ними втиснувся Тарас Петрович, поклав їм руки на плечі та наказав:
— Пішли! Зараз хряка покажу!
У темній загородці Стьопка перечепився через вила, впав у солому і зізнався Тетянці, яка кинулася допомогти йому встати:
— Тетяно… Чуєш? Так швидко оце п'ється у вашому домі… Я так швидко не можу.
— А ми тут жити не будемо! — відповіла хмільна, а від того відчайдушно хоробра бібліотекарка.
— А де? — заплутався німець.
— У тебе.
— Так ти згодна за мене піти? — не повірив німець, який був упевнений, що Старостенкова з Маруською затія провалиться, бо бібліотекарка нізащо не погодиться вийти за нього.
— Згодна, — на шию йому кинулася.
Стьопці чогось аж сльози на очі. Бач, яка тендітна. Рученята тоненькі, не те, що у Марусі. І сама — худа, маленька. А горбатого носа отут у темній загородці, взагалі не видно Бач, яка зворушлива. На шию кинулася. «Бачила б мене Маруська, — закрутилося у хмільній голові. — А то думає, відьма, що я їй належу. А на мене онде бібліотекарка кидається. Та і не потвора, хоч ніс, звичайно, підкачав. І женюся! От візьму і насправді женюся. І хай тоді Маруська лікті кусає. Як вона, не зроблю. Коло своєї дружини з чужою жінкою не забавлятимуся! Вірним буду!»
— Давай завтра до сільради під елю. Хай розпишуть, — ляпнув.
— Без свайби? — налякалася.
— Та добре. Можемо почекати.
Бібліотекарка раптом від Стьопки відірвалася, похнюпилася, відштовхнула батька, який після спілкування з хряком уже перейшов до наступною пункту програми і запропонував випити за хряка, і так гірко вигукнула на всю загородку, що навіть Тарас Петрович застиг із нахиленою до чарки пляшкою в руці.
— Оце, виходить, за Марусиним наказом береш мене у жони?!
Німець розгубився.
— А Маруська тут до чого?
— Та, кажуть, вона голові нашепотіла, щоби той наказав тобі зі мною оженитися.
— Не знаю я, хто там що кому шепотів. Голова велів вибирати — чи в інститут їхати, чи женитися. Мені краще женитися…
— Що?! — бібліотекарка вухам не повірила. — Ти відмовився від навчання заради мене? Бути цього не може!
— Діти, пішли до хати, — прийшов до тями Тарас Петрович. — У мене ще є тост.
— Не хочеш, не виходь за мене… — Німець розчув щось вороже і чуже у Тетянчиному голосі, потис руку Тарасу Петровичу. — Піду я…
— Йди! Хоч зовсім пропади! — у розпачі вигукнула бібліотекарка і кинулася до хати.
Уже пізно ввечері, коли Тарас Петрович, виконавши улюблену програму на всі сто, солодко хропів на дивані, Ніна Іванівна запитала дочку:
— Так і сказав?
— Так і сказав: «Не поїхав навчатися, щоб з тобою оженитися».
— 1 чого ж ти тоді тут сидиш? — сполошилася мати.
— А що мені тепер робити? Образила я його. Намолола чортзна-чого!
— Навіщо?!
— Горілка! — Тетянка їй плачеться. — Три чарки випила, щоб оце батько його без мене до хряка не потяг. І все, про що сумніви мала, на язик скочило!
Ніна Іванівна налила склянку розсолу, поставила перед донькою і наказала:
— Пий і йди!
— Куди?
— До нього.
— А що я йому скажу?
— Та вже досить вам говорити! Набалакалися сьогодні за все! І за моряків, і за жінок, і за хряка, трясця матері! Роби уже щось, бо отак і просидиш до старості.
Гіркі слова повернули бібліотекарці рішучість. Вона перекинула склянку розсолу і пішла до дверей.
— Мамо! Як до ранку не повернуся, значить — чи заміж виходжу, чи втопилася!
— З Богом, доню! — благословила доньку вчителька.
На вулиці уже геть стемніло. Стьопка сидів на лавці та смалив «Пегаса». Тетянка, хитаючись, підійшла, дихнула на німця розсолом і гаряче завірила:
— Німець! Бери мене у жони! Я тебе так любитиму, як тебе ніхто й ніколи любити не буде! — І додала: — А горілку я оце через тебе вперше у житті випила.
— Та не повірю, — озвався Стьопка. Цигарку кинув, на Марусин двір зиркнув — нема нікого і вікно зачинене.
— Щоб я… — схлипнула. — Вино домашнє можу… А горілки — ні.
— Та добре, — знизав плечима. — Оженимося. Старостенко обіцяв свайбу організувати.
Бібліотекарка схлипнула сильніше і припала до німця. Зі степу до Орисиної хати йшли Маруся і Льошка. Легкі, ніби пурхають над землею. Льошка уже дійшов до порога, глянув на вулицю і всміхнувся:
26 
