49 
— І яким же вітром мої?
— А спав! Спав як мертвий, а я під тебе підлізла… Полоскотала, ти і встав, наче з попелу, а очей не розплющив. Навалився на мене, геть усе зробив, аж між ноги потекло. Отак, Стьопочко!
— Он як ти заговорила. — Очі під окулярами примружив, встав важко. — Та я не те що уві сні, я навіть під наркозом до тебе на кілометр не підійшов би, коза драна!
— Що?! — Підскочила, аж трясеться. — Бидло колгоспне! Селюк гнилий! Це я «коза драна»? Та у мене такі чоловіки були… Начальство! Тобі й не снилося!
— Ото й котися до свого начальства! А Лара зі мною лишиться, бо ще навчиться у тебе того паскудства!
Мала Ларка від немовляток відірвалася і сказала батькам серйозно:
— Я із сестричками бути хочу!
Німець плюнув, вхопив «Пегаса» і пішов з хати. За хвилину Тетянка біля нього на лавку всілася.
— Стьопочко! Прости мене за все. Клянуся Ларочкою, ніколи тебе не зраджу. Що хочеш, робитиму, але твоє прощення заслужу. Тільки не кидай мене. Чуєш? Не кидай. Сором же. А я. А я щось придумаю. Щось таке придумаю, щоби тобі нічого очі не різало.
— Та ти у нас на вигадки швидка, — відповів і тільки назавтра зрозумів, що мала на увазі бібліотекарка.
Наступного дня додому повернувся пізно. На бригаді хлопці зачепили німця і потягли до сільпо, горілки накупили і влаштувалися «обмивати» німцевих близнючок за конторою, де ще Старостенко заради якоїсь примхи зручні дерев'яні столи з лавками поставити наказав.
— Давай імена їм попридумуємо, — запропонував німцю тракторист Славко. — Ми не алкоголіки оце задурно пити. Хтось із бабів причепиться, а ми їм — лясь! Пішли геть! Ми тут над іменами саме мучаємося!
— Добре, що дівок двоє, — сказав беззубий дід Нечай, якого давно на пенсію вигнали, та він щодня на бригаді товкся.
— Чому? — запитав похмурий Стьопка.
— Довго пити можна…
Дід Нечай не дарма життя прожив, знав, про що казав, бо уже й собаки рокитнянські гавкати кинули, а за конторою — усе балачки.
— Дуся і Люся! — постановив Славко.
— Дурне! — хитався дід Нечай. — Рита і Віта.
— Хоч Білка і Стрілка, — підвів риску німець, важко встав, окуляри поправив. — Добре…
— Що «добре»? — не зрозумів Славко.
— Добре, що хоч вам від того добре, — відповів німець і пішов геть. І не подякував оце добрим людям, що цілий вечір заради нього мучилися, імена вигадували, взагалі — страждали і раділи за нього.
— От німчура! — образився дід Нечай.
Стьопка ввійшов у хату і перше, що побачив, — заплакані Ларчині оченята.
— А чого це ти не спиш? — спитав. — Малим дівчаткам давно спати час.
Ларочка побачила батька, розревлася і кинулася до нього.
— Татко! Нема у мене сестричок…
— Як це? — здивувався німець. — Назад у мамку вскочили?
— Померли, померли… — ще дужче заплакала мала.
— Як це? — розгубився німець. — А мати де?
— Плаче у спальні… — захлиналася руда Ларочка.
Німцю — серце в п'яти. Протверезів, наче хто його головою в колодязь. Малу обережно відсторонив та — до спальні. Увійшов, серце калатає, слово мовити боїться. «Та як це? — думки, як та мошкара. — За що? Хоч і чужі, та невинні… їх, бідолах, ніхто не питав, чи вони тут кому потрібні. Вискочили собі і жити хочуть. Як це?»
Тетянка сиділа на краєчку ліжка. Нічна сорочка незнайома. Нова, не інакше. Собі під ноги дивиться. Не плаче.
— Діти де? — прохрипів німець. Озирнувся, наче бібліотекарка пожартувала і просто сховала десь малих, аби йому нерви полоскотати.
— Вранці… чорнява щось труситися стала… Перелякалася я… Дуже… — Тетянка говорила, наче шматки від німцевого серця відривала. — Зібралася… До міста поїхала… Там лікарі… Там же медицина… Краща… Туди… А їм усе гірше…
— Обом? — насторожився німець.
— Обом, обом, — Тетянка повернула до чоловіка лице, трясла головою, наче допомагала запевняти — правду каже.
— І що?
— Привезла… А вони уже й посиніли… Вірус якийсь… Пізно кинулася…
Німець опустив голову. Брови гірку зморшку на чолі викарбували.
— Піду…
— Куди? — від ліжка скочила, очі долу.
— Як це куди? До дядька Івана, теслі. Хай не спить. Треба ж труни малі поробити, поховати по-людськи.
— Не треба, — прошепотіла ледь чутно.
— Як це? — ще більш насторожився німець. — Ми ж не німці які… У нас все по-людськи має бути. — Завмер. — А де… Де діти?
49 
