— Як сесія? — для годиться.
— Минула, — Гоцик філософськи.
— Ну… Я теж здав.
Гоцик ухопив Макара за ногу, загасив недопалок об підошву його капця. Глянув нахабно — подобається? Макар зітхнув, висмикнув ногу, мовчки продовжив кидати до сумки речі.
Гоцик хмикнув, встав з килима.
— До Могилянки схожу…
— Люба має на іспит прийти, — сказав Гоцик. — Ну не дурна ж вона…
Макар напружився — сволота, сволота… Задрав своїми вибриками! Він не розумів, чому раптом його так дратує Гоцик. Від прикрощів жбурнув на підлогу складену футболку… Очі відвів.
— Удочерив?.. — у простір.
— Пішов ти… — без гніву плюнув Гоцик.
— Додому не їдеш? — не повірив Макар.
— Любу пошукаю, — сказав Гоцик і пішов до дверей.
Макар взяв з підлоги футболку, вкинув у сумку, пішов за Гоциком услід. На Контрактову. До Могилянки.
Сонце розпекло літній день до різнокольорової радості. На Контрактовій площі тільки чорні, мов круки, готи біля пам'ятника Сковороді не здавалися — сіяли філософський смуток навколо обліпленого голубами філософа.
Макар і Гоцик сиділи на сходах Гостинного двору навпроти Могилянки — до академії чужаків не пускають, тому хлопці вирішили стерегти Любу тут. Та й Макар виявив неабиякий рівень спостережливості.
— Он Гізелина «тойота», — показав на білий «Аурис» біля центрального входу академії.
— Звідки..? — без цікавості запитав Гоцик.
— Номер запам'ятав…
Замовкли. Дивилися на урочисту будівлю академії — беззаперечну першу скрипку в архітектурному ансамблі Контрактової, бо для чого будувалася — тому й служить. Жива мріями і тих, хто закладав перший камінь, і тих, хто нині шукає тут знань, ідей, сенсу й натхнення. Одна на всю площу. Іншим не пощастило. За Гостинний двір «Укрреставрація» і Держаґентство з інвестицій та інновацій судяться. А їх би обох — геть. Сивіє Гостинний двір без торгового галасу. А у Грецькому Свято-Катерининському Синайському монастирі не ченці — банкіри на курс долара моляться. І Контрактовий дім — зовсім не контрактовий…Живі стіни погано служать мертвим ділам.
Біля Могилянки товклися спудеї — веселі й не дуже, неформали й не дуже. Сміялися, про щось азартно перемовлялися, і Гоцик віднайшов у їхніх рухах, жестах і амбіційній впевненості Любині риси.
— Тут вона, — видихнув.
Макар відвів очі.
— Думаєш, їй треба, щоби ми її шукали?
— Мені треба, — відрізав Гоцик.
— Недоумок… — завівся Макар. — Вона давно забула про нас. У неї — метросексуал на «мазераті», а ми, як лузери… Як дурні малолетки… Гоцику! Знаєш… Я хочу, щоб вона знайшлася. Вона ж буде сміятися. Ти зрозумів, чувак? Вона сміятиметься з нас! Я це просто бачу… «Ой! Голото… Вам що, нема чого робити?» Вона сміятиметься, і я теж посміюся, коли дивитимуся на твою дурну пику. Бо в тебе буде дурна пика, коли ти побачиш, як вона… сміятиметься. Гоцик повернув до Макара обличчя. Око примружив.
— А чого сидиш?
— Пішов ти… — спустошено відповів Макар.
О третій дня з академії до білого «Ауриса» вийшла Гізела, і Макар з Гоциком вмить зірвалися зі сходів Гостинного двору. Як навіжені бігли через площу крізь суцільний автомобільний потік — пригальмуйте, панове, бо нема часу на пішохідний перехід, треба Любу відшукати.
— Гізєло!
Дівчина вже сіла в авто, коли Гоцик виник перед «тойотою», а Макар ухопився за дверцята.
— Гізєло…
Гізела закусила губку від прикрощів, вийшла з авта.
— Знайшлася? — спитала чогось Гоцика.
— На іспиті не було? — потьмянів той.
Не було. У Могилянці звикли до різких перепадів у настроях незалежних спудеїв — визначення сенсу життя тут не заборонялося, але ігнорування іспитів загрожувало продовженням пошуків поза стінами альма матер. І телефон… Гізелу найбільше тривожив ранковий дзвінок на Любин мобільний. Якщо трубку взяла Люба, то чому мовчала? Якщо ні, то…
— Я боюся, — зізналася. — Раптом з нею трапилося щось недобре?
— Знаєш місця, де її можна пошукати? — спитав Гоцик.
Гізела кивнула. Хотіла щось додати, та Макар не дав. Хмикнув недобре:
— Може, знаєш і метросексуала, якому Люба віддалася?
Офісів Володимира Гнатовича Сердюка — три. Усі в центрі Києва. На Печерську. Один у газовій компанії, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк зустрічається з діловими партнерами однієї з ним вагової категорії. Другий офіс при благодійному фонді, де він — почесний голова. За офіційною, звісно, версією. Тут Сердюк приймає візитерів щаблем нижче, але теж людей потрібних, тому тут не вичерпуються запаси кави, дорогого коньяку і сигар. Третій офіс — громадська приймальня народного депутата Сердюка — необізнаній людині видався би надто скромним: гола кімнатка метрів тридцяти, шафа з документами, стіл, два крісла, м'який куточок і старий ксерокс на тумбочці біля вікна. Мало хто знав, що гола кімнатка знаходиться в офісному центрі, який від підвалу до даху цілком і повністю належить Сердюку. За неофіційною, звісно, версією.