ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>

В сетях соблазна

Симпатичный роман. Очередная сказка о Золушке >>>>>

Невеста по завещанию

Очень понравилось, адекватные герои читается легко приятный юмор и диалоги героев без приторности >>>>>




  51  

— Шанівці?

— Звісно, що… — Мамка задумалася. — Не знаю, доню.


Розділ 4


Шанівцям того ранку було не до того, аби Катерину вистежувати. Від вигорілої копи повернулися — розхристані, понурі, здивовані. Нічого не розуміли. Зібралися гуртом біля постаменту. Мовчать. Тільки Залусківський кричить, аж заходиться:

— Довірив копу п'яниці! Сам десь дівся, копа згоріла… От сволота! Попадеться він мені… Я з нього, бля, копу зроблю! Він мені за все заплатить!

— Та не міг Роман копи спалити, — Тамарчин Федір каже.

— А хто? — Залусківський йому. — Може, ти?

— Та ти здурів, Іване! — Федько каже. — Я цілий вечір біля Льонькиної хати мітингував… Та й усі…

— А де ж Роман подівся? — подала голос Алка Залусківська.

— Напився й валяється під якимсь кущем! — плюнув Залусківський. — Ну… Хай тільки повернеться. І Залусківський почесав до своєї контори. Жінка — за ним. Шанівці не розходилися.

— Сіна шкода… — сказав Федір.

— А Романа — не шкода? — звилася Ничипориха. — Син помер, за копу Залусківському платити доведеться…

— А що Роман… — відказав Федько. — Сіна шкода… Як без сіна?..


Романа почали шукати вдень. Хтось із шанівців здогадався:

— А може, він у Килини?

Його — на сміх!

— Чого б це? Хіба баба п'яних лікує?

— Аз чого знаєте, що Роман п'яним був?

— Залусківський сказав.

— Би з Романом біда, баба б сама в село спустилася. Як-от із Сергієм… — нагадала Ничипориха. І не пішли до Килини.

Надвечір над селом запанувала моторошна тиша. Навіть Раїса не вила. Здавалося, незвідане і страшне нещастя огорнуло малу Шанівку, вириває з неї по одному, рота всім позашивало гострою голкою, боятися наказало. Вони й слухались. Із вікон визирають: хай би Роман п'яним був, а тепер протверезів і додому човгав… Таж — ні. Нікого на вулиці.

Уже зовсім уночі Тамарку нирка прихопила. Жінка скрутилася — та й пошкандибала до Килини. Не перший раз. Дорогу знала.

Назад не йшла — летіла. І про нирку забула.

— Роман у Килини! — до Раїси.

— Що з ним? — Раїса, бідна, вже сил не мала.

— Раєчко, тримайся. Тримайся… Обгорів увесь. Лежить, як мумія, а баба навколо нього товчеться. Компреси робить, травою поїть. Я їй кажу: а чого ж не додому його? — а вона каже, ніби не можна його рухати, зле буде.

— Як же це… — Раїса говорить, а сама хустку на шию, ноги у чоботи — і з хати.

Тамарка за нею:

— Казала, сам приліз… Обгорів… так обгорів, що страх!

За півгодини новина облетіла все село. До Катерини серед ночі прибігла Людка. Мамка двері відчинила.

— Чого тобі?

— Я до Каті.

— Спить вона. Зле їй, — мамка прохід заступила. — Іди, Люда. Не зараз…

А Людка своє:

— Я на хвилинку, тітка Дарина. Тільки новину розкажу.

— Мені розкажи, а я їй перекажу, — мамка каже.

— От ви яка! Тут таке! Таке! Дядько Роман геть начисто згорів! Мабуть, помре. Знаєте? Це ж — жах! Спочатку Сашка, тепер дядько Роман…

— Знаємо, йди вже, — мамка сердиться. — Нащо мені Катю тривожити?

— Та чого ви боїтеся? — Людка плечима знизала. — Про Сергієву брехню вже всі забули. Хай Катя вийде. На селі вже про неї нічого поганого не кажуть.

— А ми ще почекаємо трохи! — мамка не втрималася, дверима грюкнула перед самісіньким Людчиним носом.

Три дні пролежав Роман у баби Килини. Три дні вона кружляла навколо нього. На хвилину не лишала. До рота щось вливає, вогкими простирадлами обкладає — і знай молиться.

Усі три дні Раїса просиділа біля чоловіка — мовчазна, скорботна, кам'яна. На ікони дивилася, на чоловіка — не могла.

Здавалося, вину якусь за собою знає. Нібито не його, а її Бог покарав — спалив Романові шкіру, живого місця не лишив, а без шкіри — вона, Раїса. Під ніч третього дня Роман прийшов до тями.

— Де я? — прошепотів.

Раїса над ним схилилася.

— У баби Килини, Ромчику. Вона тебе лікує. Каже, не можна тебе рухати, гірше буде.

Роман заплющив очі. Ледь чутно мовив:

— Дома померти хочу. Попроси, щоб віднесли.

Раїса зайшлася німим риданням, на підлогу впала, до баби Килини повзе:

— Бабо, дайте мені чогось… Отрути якоїсь. Христом Богом благаю! Сина поховала, чоловік помирає… Нащо мені жити?!

Дайте мені померти.

— Я не Бог, доню, — баба їй. — Хай Бог розпоряджається.

Три дні мамка брехала кволій Катерині, що Роман іде на поправку, а бачити його не можна, бо тітка Раїса біля нього чергує. А потім Людка прискочила. А мамка, як на гріх, на городі порпалася.

  51