ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Ореол смерти («Последняя жертва»)

Немного слабее, чем первая книга, но , все равно, держит в напряжении >>>>>

В мечтах о тебе

Бросила на 20-ой странице.. впервые не осилила клейпас >>>>>

Щедрый любовник

Треть осилила и бросила из-за ненормального поведения г.героя. Отвратительное, самодовольное и властное . Неприятно... >>>>>




  80  

«Москвич» здивувався, але полетів… Ганя шию скрутила — усе до Катерини оберталася.

— Потерпи, доню. Потерпи… Зараз приїдемо.

Катерина дивилася крізь Ганю. Перед очима — дядько Роман усміхнений, руку простягає: «Ходи до мене, Русалонько!

Ходи, бо так скучив, що серце розривається…» Раптом Сашко — звідки й узявся. Батька відштовхує, кипить: «Я з Катериною одружуся оце через рік. Як паспорт буде…» Роман йому свого паспорта показує. Розкрив, а на фото паспортному — лиця не видно. Обгоріле. Чорне. «А я вже паспорта маю… — Роман синові. — Оце Залусківський трохи фотокарточку зіпсував. Та — однаково!» Сашко у сльози: «Тату, дай мені свого паспорта! Я з Катериною одружуся…» Роман паспорта закрив, до кишені сховав: «Бач ти який, сину! Чого це я тобі свого паспорта віддаватиму?» Катерина до них усміхається, косу довгу руками мне: «Та годі вам! Мені хоч без паспорта, хоч із паспортом… Однаково дядька Романа люблю…» Сашко почорнів.

Чисто як дядько Роман біля копи. Отакий увесь чорний на постамента шанівського заскочив. «Тоді буду пам'ятником!» — гукає. Катерина розсміялася: «Ти теж чудний, Сашку!» — «А ще хто?» — Сашко їй. «Одне цуценя…» — відказує. «Бач ти яка! З цуценям мене рівняєш…»

— Яке ж ти цуценя… — прошепотіла. Ганя руку Катерині на лоба поклала:

— Ой, Петю…

— Не скигли, мати. Довеземо. — Петро Іванович учепився в кермо і поправив окуляри. — Де наша не пропадала…

Хата Кочубеїв географічно у селі крайня. А як за добробутом міряти, то центральна. Цегляна трикімнатна домівка, літня кухня, загородка для свиней кам'яна, та ще й із підігрівом.

Город — сорок соток, і жоден шматочок землі не гуляє. А ще садочок чималий. Коптильня, де півсела свинячі окороки коптить до золотого кольору. Самогонний апарат — знову ж таки: хто хоче, хай грішми за все платить, а Кочубеї — перваком. Хазяї. О пів на четверту — підйом, і до темряви — не розгинаючись.

Доня зі столиці прискаче:

— Мамо! Тату! Та киньте вже ви те хазяйство, їй-бо! Скільки можна?

— Як це? — Петро Іванович супить брови. — А їсти що будеш? Ананаси?

— Та є все у місті. Заробляю непогано. Вам допомогти зможу…

— Та тепер зможеш… — Петро Іванович їй.

Донька ображається:

— Годі вже мене попрікати.

— Не попрікаю. Факти констатую. Вивчили тебе? Вивчили. І не ми, а свині, яких кололи щороку, аби за твоє навчання заплатити… І квартирку купили… Теж — свині… І корова. І город. Занедбали б хазяйство — світила б голим задом і досі.

Донька бурчала, але домашній харч жувала справно. Ніколи не відмовлялася. Та й допомагала, чим могла. Картоплю копати щороку приїжджала.

Катерина лежала на свіжій постелі в малій кімнатці, де колись росла Кочубеєва донька. Марила. Ганя розтирала їй ноги самогонкою. Баба Свиридова, яку викликали терміново, шепотіла молитви й уливала Катерині до рота гіркий трав'яний узвар.

— Скільки ж біди… Наче показилися люди… — шепотіла баба Свиридова. — Де ви цю дитину знайшли?

— Отак простісінько обабіч шляху валялася, — відшепотіла Ганя. — Щось мені у ній таке рідне… Сама не знаю. Може, коса. Зараз дівки — геть усі чисто пофарбовані та обскубані, а ця… Чуєте, бабо? А може, до лікарні її доправити?

— Та відходимо, не бійся, Ганя.

— А страшно. Раптом помре…

— Не помре, — пообіцяла баба Свиридова.

На третій день Катерина пила з мисочки, що її тримала перед нею Ганя, міцний бульйон. Заговорила.

— Де я?

Гані від серця відлягло.

— Між добрі люди, дитино. Не бійся. Ми тебе не скривдимо. Як звешся?

— Катериною…

— От і добре. Лежи поки… Слаба зовсім.

Катерина спробувала підвести голову, зоглядітися.

— Де я? — спитала знов. Перед очима попливло. — А собачати біля мене не було? І хлопчика малого… Рочків шести…

— Ні, дитино. Не було.

Катерина задихнулася, з переляком зиркнула на Ганю. Заблагала:

— Де я?!

Ганя перелякалася. Знову послала Петра Івановича по бабу Свиридову.

— Бабо, вона не при собі…

— Минеться, — баба Свиридова нахилилася до дівчини. — Ой, яка ж у тебе коса гарна.

— Однаково… — прошепотіла Катерина. — Їсти хочеш?

— Однаково…

— А що хочеш?

— Де я? — прошепотіла Катерина.

Кочубеї більш як місяць над дівчиною трусилися. Ганя навіть запропонувала:

— Чуєш, Петре… Хай би одужала і в нас лишилася. Така дитина світла…

  80