91 
Алка Залусківська на тиждень раніше за Раїсу в Шанівку повернулася. Перші три дні горілкою грілася і все пічку лампічила у покинутому будинку край балки.
— Та зможу, — сама собі.
А Алці ж працювати — не звикати. Піч гарна вийшла. Дах був. Стіни — як залізо. Шибки у вікнах плівкою целофановою позакривала.
— Щоб я здохла, як не перезимую… А зими ж — березень на носі.
Куток собі виборола, за подвір'я взялася.
— Курчат куплю… Порося… Та не пропаду. А там і люди повернуться. Хай і чужі… Із ранку до вечора поралася. На вулицю Імені Леніна не заглядала. А нащо? Тільки відволікатися. Як ніч падала, Алка — разом із нею.
Якось довгу дошку шукала, пішла по шанівських кинутих подвір'ях. Бачить, хтось біля Льонькового ворушиться. Придивилася — Катерина. Підійшла.
— Доброго дня… — І вам доброго, — Катерина їй.
— А що робиш?
— Мамин із татом наказ…
— А… де… — І замовкла Алка.
— Тут вони, — Катерина їй. — Під горою. А під хрестом Ничипориха сидить…
— Сидить?
— Так сталося… — Катерина їй.
— Так це ти геть усе каміння з вулиці зібрала?
— Я… — і пішла далі гору укріплювати.
— Мо', допомоги треба? — Алка їй.
— Дякую дуже… Сама…
— То до побачення.
— Сил вам…
— Дякую… І розійшлися.
Катерина каміння наскладала і до мазанки пішла. Поряд пси скачуть.
Алка — до свого кутка. Аж — гостя в неї.
— Ну, здрастуй, сусідко, — Алка на Расу глянула. — Ти з добром у серці повернулася чи, може, щось дурне задумала?
— Можна, поживу в тебе? — Раїса з клунків підвелася.
Худа, чорна. І всміхається так, ніби соромиться.
— Поживи трохи, але ж свою хату роби.
— Робитиму…
— Катерина тут, — Алка їй.
— Знаю, — відповіла Раїса. — Не бійся… Зло вітром розвіяло.
— От і добре, сусідко, — Алка чайника на пічку поставила. — Зараз я тебе нагодую.
На ранок усі три біля постаменту зустрілися. Алка — насторожена. То на Катерину, то на Раїсу зиркає. У будь-яку мить розбороняти готова.
Раїса повітря набрала:
— Знаю… Романа мого любила.
— Чого ж — «любила»… І зараз люблю. І любитиму, аж поки на небесах не стрінемося.
Алка задихнулася, кудись убік дивиться, аби сліз не показувати.
Раїса всміхнулася сумно. А Катерина — далі:
— Вибачайте нас із дядьком Романом, тітка Раїса. Оце як говорю з ним, він усе просить: «Перекажи Раїсі, що менш за все хотів її скривдити… Хороша вона». Із небес Катерині татків голос: «От яка ти, доню! Хіба Роман так казав?.. Казав — «хороша вона, та не моя», а ти перекрутила».
Раїса щось мовити хотіла, та Катерина — голову догори:
— Не можна всього казати. Бог розсердиться. І пішла далі каміння збирати. Обернулася:
— Могла б вам допомогти, якщо треба?
— Раїсі хату тре' допомогти злампічити, — сказала Алка.
— Добре. Допоможу.
Наприкінці теплого березня Ігор Богданович Крупка став сіпати Дениса — поїхали на курган та й поїхали!
— Хай земля прогріється, — Денис йому. — Так рвешся, ніби там загін археологів уже копирсається.
— А ти, брате, розслабився! — нервував Ігор. — Що знають двоє, то знають усі.
Зібралися.
— Хоч би людей не було, — Денис.
— Хоч би… — Ігор.
До батька перед експедицією забіг:
— Тату, відкриваю тобі таємницю.
— Какую? — байдужим голосом запитав професор.
— Я знайшов унікальний курган… Це тобі не манго!
— Да как ты смеешь! — вилупив очі професор. — Ты — не патриот! Тебя испоганила твоя московская юность… — І дитинство, — нагадав Ігор. — То про курган розказати?
— Расскажи своей матери, — відрубав професор.
Крупка-молодший почухав лисину і пішов.
До Килимівки дісталися без пригод. Заночували в Марусі зі Степаном. Акордеон слухали. Денис поїв хазяїв коньяком і все співчутливо кивав головою, коли Маруся розповідала про пожежу в Шанівці.
— Отже, нікого не лишилося? — спитав. — Померло село…
— Чого? Є люди…
— Невже? — вразився Ігор.
— Так. Дві жіночки й дівчинка. — І що ж вони там утрьох роблять? Це ж… ані даху над головою, ні світла… Узагалі нічого.
— Земля під ногами є? Є, — сказав Степан. — А решта — наживне.
— Я так і знав! Так і знав! — нервував Крупка-молодший, коли наступного дня вони їхали Денисовим джипом прямісінько до Шанівки.
91 
