111 
Музика й співи навкруги наче обірвалися, настала тиша. Більбо кинув швидкий погляд на племінника і провів рукою по очах.
— Тепер я розумію, — шепнув він. — Забери його! Дуже жаль; жаль, що на тебе поклали такий тягар, жаль усього. Невже пригоди ніколи не закінчуються? Мабуть, на чиюсь долю завжди припадає тягти історію далі. Ну, нічого не поробиш. Я все думаю, чи варто старатися й закінчувати мою книгу? Але давай не будемо зараз тривожитися про це — займемося справжніми новинами. Розповідай, що діється в Краї!
Фродо сховав Перстень, і тінь безслідно розтанула. Світло і музика Рівенделлу знов оточували їх. Більбо посміхався й щасливо сміявся при кожній вісті, що переказував Фродо (з допомогою й вставками Сема). Його цікавило геть усе, від вирубання сухого дерева до витівок найменших гобітенят. Вони так заглибилися в події з Чотирьох чвертей, що не помітили, як наблизився чоловік у темно–зеленому одязі. Довго стояв він, дивлячись на них і посміхаючись, доки Більбо не підняв голову:
— Еге, ось і ти, Дунадане!
— Блукач? — здивувався Фродо. — Скільки ж у тебе імен?
— Знаєш, а «Блукача» я ще не чув, — сказав Більбо. — Звідки таке ім’я?
— Так мене прозвали в Бригорі, — засміявся Слідопит, — так і з паном Торбинсом познайомили.
— А чому ти звеш його якимось «Дунаданом»? — спитав Фродо.
— Він зовсім не «якийсь»! — виправив Більбо. — Його тут часто так звуть. Як же ти не розібрав — адже ж вивчав ельфійську! «Дун–Адан» — це «людина Заходу», нуменорець. Але зараз не до уроків! — Він звернувся до Блукача. — Де ти був, друже мій? Чому не бенкетував з усіма? Там була Арвен…
— Знаю, — спохмурнів Блукач. — Але життя спонукає забувати про веселощі. Несподівано повернулися з Глухомані Елладан і Ерлоїр, а я хотів одразу ж розпитати їх.
— Ну, дорогий мій, тепер ти про все дізнався, може, приділиш мені хвилиночку? Терміново потрібна твоя допомога! Елронд велів виступити наприкінці свята, а я з місця ані руш. Відійдемо–но кудись і займемося доробкою!
— Не заперечую, — знов посміхнувся Блукач. — Підемо зараз, і дай мені послухати свою пісню!
Фродо тепер залишився без товариства — Сем заснув. Він чогось відчував себе самотнім серед безтурботних мешканців Рівенделлу. Зовсім близько від нього сиділи ельфи, але вони мовчали, насолоджуючись музикою та співом, забувши про все інше. Фродо теж став прислухатися.
Спочатку його зачарувала краса мелодій, переплетених з чудовими голосами, та співучої ельфійської мови, хоч він і розумів її погано. Йому здавалося, буцімто слова стають видимими, втілюються у картини далеких земель та дивних речей, недоступних навіть уяві. Замість освітленої каміном зали Фродо бачив золотавий серпанок над пінними морями, зітхаючими біля берегів Недосяжного Світу. Потім видіння все більше стали подібними до сну, аж нарешті нескінченна, золота й срібна ріка, що примхливо грала невловимими, мінливими хвилями, підхопила Фродо, потопила та пронизала його. Під вагою блискучого валу затремтіло й відлетіло повітря, і Фродо потягло до безодні сну.
Довго блукав він у царстві плинної води, поки вона не змінилася спершу на музику, а потім на голос, дуже знайомий — немов Більбо співуче читав вірші. Слова, спочатку ледь чутні, мало–помалу залунали виразніше:
- В Арвернієні корабель
- Побудував Еаравділ,
- З дерев найкращих, що знайти
- Він міг у лісі Німбретіль.
- Вітрила срібні виткав він,
- Кріпив вогні — світити шлях,
- Був лебединим ніс човна,
- На щоглі ясно сяяв стяг.
- У срібні лати королів
- Він огорнув могутній стан,
- Взяв щит з плетінням давніх рун -
- Щоб захиститися від ран,
- Взяв стріл надійних сагайдак,
- І ріг дракона — вірний лук,
- І меч, що блискавкою був,
- Коли його він брав до рук.
- Взяв адамантовий шолом,
- Що гребінь мав з орлиних крил,
- Й смарагд на грудях зеленів
- Уламком океанських хвиль.
- При світлі Місяця моряк
- Блукав в загублених морях,
- Відважно плив — туди, де був
- Для нього ще незнаний шлях.
- Там скреготів холодний лід,
- Сірів од попелу пісок,
- І в темряві підступних вод
- Згасало полум’я зірок,
- Там Ніч зливалася з Ніщо,
- І, розвернувши корабель,
- Крізь товщу хмар він знов пішов -
- Назад, до втрачених земель.
- Аж раптом Ельвінг з–під небес
- Злетіла, впавши на крило,
- І він, увінчаний вогнем,
- Із коронованим чолом,
- Вітрами гнаний, прямував
- На світлий захід, повний сил,
- Туди, куди його вели
- Вітри й коштовний Сільмаріл.
- Долаючи буруни хвиль,
- Він мчав до сяйва берегів,
- Які побачили колись
- Народження прадавніх днів.
- Дім ельфів із легенд явивсь
- У білім полум’ї небес -
- І відступила темна ніч,
- І страх його відразу щез:
- Благословенний Ельдамар
- Йому свою красу являв,
- Й моряк, повз тисячі струмків,
- До Тіріону прямував.
- Там він почув старі пісні
- Та рими стародавніх саг,
- Зодягся в біле, й сім вогнів
- Йому освітлювали шлях,
- Як він ішов у зали тих,
- Над ким безсилий часу плин,
- Коли він бачив Короля
- І передвічний Ільмарін.
- Він чув слова і зрів усе,
- Що сховано в туманах літ,
- Видіння ельфів і людей,
- Минулий та майбутній світ.
- Він в дар отримав корабель,
- Коли настав урочний час,
- Що був надійним і легким,
- Де ясно сяяв блиск прикрас,
- Де весла срібними були,
- І де борти вкривав мітріл,
- Де подарунком Елберет
- Палав коштовний Сільмаріл.
- І він злетів у небеса,
- Назад, крізь темряву нічну,
- Від Краю Світу — знов на схід,
- За тьмяну сіру пелену.
- Мов зірка ясна уночі,
- Він полетів в знайомий світ,
- І Сонце промені свої
- Йому направило услід.
- Він чув, як плакали жінки,
- Він бачив сум ельфійських дів,
- Що долетів до корабля
- Луною горя Давніх Днів,
- І поклик Долі він відчув
- На крилах срібного човна,
- Коли злетіла від землі
- Та пісня — тиха і сумна…
- І, обірвавши свій політ,
- Він зупинився в небесах -
- Надію в душах розбудить
- І розігнати темний страх.
- Навік залишившись Вогнем,
- Що вказує забутий шлях
- До тих божественних земель,
- Укритих в Західних морях…[7]
Голос замовк. Фродо розплющив очі і побачив, що Біль–бо сидить на своєму ослінчику в оточенні посмішок та оплесків.
111 
