Особенно,... 
124 
Він поклав свою чіпку руку мені на плече і прошепотів:
— А чом би й ні, Гандальфе? Чом би й ні? Перстень Влади! Якщо ми одержимо його, влада перейде до нас. Ось справжня причина нашої зустрічі. Бо в мене на службі чимало зірких очей, і я впевнений, що ти знаєш, де зараз цей скарб. Чи це не так? Інакше навіщо Дев’ятці Гобітанія, і які справи там маєш ти?
При цих словах він вже не зумів стриматись, і жадоба неприховано зблиснула в його очах.
— Сарумане, — сказав я, відсахнувшись, — дві руки не можуть володіти Перснем одночасно, і ти це добре знаєш. Не старайся говорити «ми»! Персня я не віддам і навіть не скажу нічого про нього тепер, коли з’ясувалися твої наміри. Ти був на чолі Ради, але лише зараз показався без маски. Отже, нам пропонують вибрати:
Саурон чи Саруман? Я не згоден ні з тим, ні з другим. Що ти ще можеш мені запропонувати?
Він зразу став холодним та жорстким.
— Так, — сказав він, — я не очікував, що ти зробиш мудрий вибір навіть заради власної користі. Я дав тобі можливість добровільно допомогти мені, позбувшись багатьох прикрощів. Третій вибір — це зостатися тут до кінця.
— До якого кінця?
— Поки ти не відкриєш мені, де Головний Перстень. Якось вже я зумію переконати тебе. Чи поки я сам не знайду його та зможу на дозвіллі зайнятися справами простішими, наприклад, обрати пристойну винагороду Гандальфові Сірому за непідступність та зухвальство.
— Можливо, це буде не так вже й просто, — сказав я. Він засміявся: я бадьорився дарма, і він це знав.
Мене схопили і відвели до верхньої площадки Ортханку, звідки Саруман спостерігав зірки. Дістатись туди можна лише по вузьких східцях з багатьох тисяч сходинок, і земля з височини здається дуже далекою. Я пам’ятав, яка ця долина була красива, зелена; нині вона вкрита вирвами та кузнями. Вовки та орки походжають по Ізенгарду, бо Саруман збирає власне військо — поки що із заздрощів до Саурона, а не для служіння йому. Клуби диму висіли над майстернями, окутуючи Ортханк. Я стояв один на вежі, немов на острові серед хмар, і не було мені порятунку, і гіркі були мої дні. Мене пронизував холод, а я міг зробити лише кілька кроків туди й назад, розмірковуючи про появу Чорних Вершників на півночі. У тому, що Дев’ятка дійсно з’явилась, я був упевнений. Саруман міг набрехати, але задовго до нашої зустрічі я вже одержував цілком вірогідні звістки. Я дуже боявся за своїх друзів у Гобітанії, але все ж таки сподівався, що Фродо вирушить відразу ж, як одержить мого листа, і дійде до Рівенделлу раніше, ніж почнеться небезпечна погоня. Але і страхи мої, й сподівання виявилися невиправданими. Понадіявся я на ретельність одного товстуна з Бригори, а боявся хитрощів Саурона. Але товстун, що торгує пивом, мусить виконувати разом занадто багато замовлень, а влада Саурона, видно, поки що менша, ніж він хоче нас переконати. Але у пастці, на самоті за стінами Ізенгарду нелегко здогадатись, що мисливці, перед якими будь–хто біжить чи падає ниць, зазнають поразки у далекій Гобітанії.
— Я бачив тебе, — раптом вигукнув Фродо. — Ти ходив туди–сюди, і місяць освічував твою голову!
Гандальф з подивом поглянув на нього.
— Мені це приснилось, — пояснив Фродо. — А зараз чогось раптом згадалося. Це вже давно було — десь у перші дні мандрівки.
— Ну, значить, сон запізнився, — сказав Гандальф, — зараз скажу чому. Я потрапив до скрути. Всі мої знайомі визнають, що таке трапляється рідко, тому мені важко пережити, коли щось не вдалося. Гандальфа Сірого зловили, як муху, в зрадницьке павутиння! Але навіть дуже майстерні павуки, бува, прядуть слабку нитку.
Спочатку я думав (чого, без сумніву, саме й бажав Саруман), що Радагаст — теж зрадник. Але при зустрічі я не помітив нічого фальшивого ні у його погляді, ні у голосі — інакше б зовсім не послухався його або діяв би обережніше. Саруман розумів це, а тому приховав свої справжні наміри та підманув товариша. Бо дарма було й пробувати схилити чесного Радагаста до зради. Він Повірив, що доручення важливе, а тому переконав мене теж; але з тієї ж причини задуми Сарумана були приречені на невдачу: у Радагаста не було підстав не виконати моє прохання. Він попрямував до Чорнолісся, де колись дружив з багатьма — тоді гірські орли розлетілись на всі боки й видивились збіговище вовків, та збори орків, та Дев’ятьох Вершників, що нишпорили по різних землях. Почули вони також про втечу Горлума, отож відрядили гінця розшукати мене та сповістити все це.
124 
