Последние отзывы

  15  

Це твердження було несподіване й незрозуміле. Залунали окремі оплески, але більшість мовчала, намагаючись дійти до суті та здогадатись, був то комплімент чи навпаки.

— По–друге, я хотів відсвяткувати мій день народження (нові вигуки «Ура!»), або, точніше, НАШ день народження, бо сьогодні народився ще й Фродо, мій племінник і спадкоємець. Сьогодні він входить у зрілі роки, а також набуває права спадщини.

Дорослі поблажливо поплескали, молодь повигукувала: «Фродо! Фродо! Старий Фродо!»; Кошелі–Торбинси насупилися та замислилися, до чого тут право спадщини.

— …Удвох ми сьогодні маємо 144 роки, стільки ж, скільки вас тут зібралося, можна сказати, рівно один грос.

Тиша. Недоречні жарти! Кошелі–Торбинси образилися, бо нарешті втямили, що запросили їх лише задля рівного рахунку. «Грос, ото вигадав! Гостей він хотів бачити чи пакунки лічити? Жах, як вульгарно!»

— Сьогодні також, — якщо не заперечуєте, я звернуся до історії — річниця мого прибуття на барилі до Есгарогу, що на Довгім Озері, хоча тоді я геть забув про день народження: мені тоді виповнилося лише 51, тож я не надавав тій даті важливого значення. Щоправда, я все ж таки взяв участь у розкішному бенкеті, хоча тоді підхопив жахливу нежить, отож міг тільки гундосити: «Бдякую! Бдякую!». Тепер же я виголошу ці слова правильно: дякую вам за те, що відвідали моє маленьке свято.

Гості вперто мовчали. Усі напружено чекали, чи то у цю мить вибухне пісня, чи й того гірше, якісь віршики; усім уже добряче набридло слухати. Час кінчити та дати присутнім випити за його здоров’я! Але Більбо не став ні співати, ні декламувати. Помовчавши хвилинку, він додав:

— По–третє й останнє, я хочу зробити одну ОБ’ЯВУ. — Він промовив це слово так гучно та несподівано, що всі, хто ще був здатний, відразу сіли прямо. — Я зі смутком заявляю, що, хоча за 111 років мені й не надокучило жити серед вас, зараз настав кінець. Я йду від вас. Я розстаюся з вами — тут і зараз. Прощавайте!

Він ступив додолу зі стільця і щез у сліпучому спалаху світла. Гості заплющили очі, а коли знов відкрили, Більбо ніде не було видно. Сто сорок чотири очманілих гобіти мовчки кліпали очима одне на одного, немов їм відібрало мову. Старий Одо Мохноступ зняв ноги зі столу і затупотів. У мертвій тиші чутно було лише обурене сопіння. Та раптом, вдихнувши повітря, усі ці Торбинси, Мудрінси, Туки, Брендібоки, Рясні, Нерясні, Копайнори, Трюхстони, Нор–Бобринги, Люлькаси та Мохноступи загомоніли разом.

Усі одностайно згодились, що це був найбезглуздіший жарт, і лише чималі дози страв та напоїв допомогли гостям отямитись від потрясіння. «Божевільний він. Я завжди це казав», — повторювали родичі Більбо на всі боки. Навіть родина Туків (за малим винятком) визнавала, що Більбо пошився у дурні. У ту мить майже всі визнали його зникнення лише нечемною витівкою.

А от найповажніший Рорі Брендібок зовсім не відчував такої впевненості. Ні старість, ані величезна кількість поглинутих страв не затьмарили його розуму, і він сказав своїй невістці Есмеральді: «Щось тут негаразд, голубонько! Гадаю, цей навіжений Торбинс знову подався шукати вітра в полі. Старий дурень! Але нам нема чого хвилюватися. Адже частування він з собою не забрав!» — і він голосно звернувся до Фродо, щоб той звелів обносити гостей вином.

А Фродо так нічого й не сказав. Довго сидів він мовчки поряд з порожнім спустілим стільцем Більбо, не чуючи ані реплік родичів, ані запитань. Ясна річ, жарт потішив його, хоча він і знав про нього заздалегідь. Він ледве утримався від сміху, спостерігаючи обурення вражених гостей, але відчув також глибокий смуток: раптом він зрозумів, що дуже любив старого. Товариство незабаром повернулось до страв, жваво обговорюючи дивацтва Більбо, старі й нові (тільки обурені Кошелі–Торбинси пішли собі геть), а Фродо стало не до веселощів. Він розпорядився подати ще вина, підвівся, мовчки випив свій келих за здоров’я Більбо й крадькома вислизнув з павільйону.

Щодо винуватця переполоху, то, виголосивши свою промову, він намацав у кишені перстень — той самий, чарівний, котрий зберігав потай стільки років. Сходячи зі стільця, він сунув палець у перстень, і більше його в Краї не бачив жоден гобіт. Більбо поспіхом почимчикував до себе, тільки на порозі ненадовго затримався, з посмішкою прислуховуючись до дзижчання голосів у павільйоні та до веселого гомону на лузі. Потім увійшов у дім, зняв святковий костюм, склав вишивану камізельку і, загорнувши її у тонкий папір, сховав до комода. Потім швидко перевдягнувся у якесь старе ганчір’я, затягнув потертий шкіряний ремінь, причетів до нього короткого меча у подряпаних піхвах з чорної шкіри. Відімкнув скриню, геть усю пропахлу кульками проти молі, та дістав старий плащ з каптуром. Він очевидячки зберігався як скарб, той полатаний плащ, такий вицвілий, що темно–зелений колір годі було впізнати. До того ж він був Більбо не на зріст. Потім гобіт зайшов до кабінету, витяг із сейфа жмут паперів, загорнутий у ганчір’я, та рукопис у шкіряній обкладинці. Там ще лежав великий, туго набитий конверт. Рукопис і папери Більбо втиснув до подорожньої торби, що стояла на долівці, важка та майже з верхом повна; у конверт він поклав свій золотий перстень разом з тонким ланцюжком, запечатав і надписав ім’я Фродо. Потім умостив конверт на поличці над каміном, але відразу передумав і сунув собі до кишені. Але у цю мить двері відчинилися і швидкою ходою увійшов Гандальф.

  15