Особенно,... 
59 
— Є невеличка, хмизу на багаття нарубати, та ж для цього велетня вона навряд чи згодиться…
— Постривайте! — При згадці про багаття Сем щось пригадав. — Ми можемо його підпалити!
— Можемо, мабуть, — з сумнівом сказав Фродо. — Але ж, скоріш за все, ми тільки підсмажимо Піна живцем там, усередині.
— Ну, хоч спробуємо налякати це дубище, — сказав Сем суворо. — Якщо не відпустить їх, я його звалю, хоч би й зубами довелося гризти!
Він підбіг до поні, що паслися поблизу, дістав з торби дві коробочки з трутом та сокирку. Поквапом набравши сухої трави, листя, шматочків кори, наламавши суччя, вони навалили все це навколо осокора, під замкненими шпаринами. Сем висік іскру, суха трава відразу ж запалала, спалахнуло яскраве полум’я, заклубочився дим. Гілки затріщали. Вогняні язики лизнули зморшкувату кору старого дерева. Осокір здригнувся до самої верхівки. Листя засичало понад їхніми головами від гніву та болю. Меррі заволав, а зсередини долинав приглушений зойк Піна.
— Геть з цим! Геть! — благав Меррі. — Він мене навпіл переріже, якщо не розкидаєте це! То він так каже!
— Що? — закричав Фродо, метнувшись прожогом на другий бік дерева. — Що розкидати?
— Вогонь! Вогонь!
Гілки осокора несамовито гойдалися. Хтозна звідки налетів вихор, зігнув сусідні дерева, все закружляло, немов хтось кинув камінь у стоячий вир, і збаламучена вода пішла колами.
Сем затоптав запалений хмиз. А Фродо, цілком безтямно, не розуміючи, для чого він так чинить, на що сподівається, помчав наосліп по стежці, лементуючи: «Допоможіть! Допоможіть!» Він ледь міг чути власний голос — так гуло все навкруги під вітром.
Він був у відчаї, він наче збожеволів…
Раптом він зупинився. Йому здалося, ніби звідкись, здалека, з лісової глибочіні позаду нього пролунав відгук. Він обернувся й прислухався: так, без сумніву, у лісі хтось наспівував, глибокий, веселий голос співав безжурно й радісно, ось тільки слова були зовсім чудернацькі:
- Дінь–день, світлий день!
- Дзелень–дінь–ділло,
- Том, бом, славний Том,
- Том Бомбадилло.
Сподіваючись на краще і побоюючись нового лиха, Фродо й Сем завмерли. Аж ось з потоку незрозумілих нісенітниць вилилася дивовижна пісня:
- Гей, день, дінь–делень.
- Де ти моя мила?!
- Світе мій, вітровій, пташка легкокрила.
- Дінь–делень, скік–поскік, з гірки у долину.
- Том додому спішить — дзвінко пісня лине.
- На ріці — промінці, водяні лілеї
- Том несе у руці для жони своєї.
- Дзелень–гай, поспішай — сонечко сідає.
- Ген кохана моя під вікном чекає.
- Золотинка — ніжний цвіт, сонячна іскринка!
- Том додому спішить, ллється пісня дзвінка.
- Осокоре, сивий дід, не хились додолу!
- Геть коріння з–попід ніг! Том спішить додому.
- Дінь–делень, гасне день, сонечко сідає.
- Том додому йде — пісеньку співає.
Фродо і Сем стояли, немов зачаровані. Вітер вгамувався. Дерева защурухли, листя їхнє вже не шурхотіло. Знов залунала пісня, і незабаром понад очеретами з’явився, пританцьовуючи та підплигуючи, старий потертий капелюх з високим наголовком і довгим блакитним пером.
Ще кілька стрибків, і гобіти побачили незнайомого чоловіка — принаймні, як на гобіта він був занадто великий та важкий, хоч, може, й нижче Рослого Народу. Але галасу він наробив, як справжня людина — щосили тупав товстими ногами у чималих жовтих черевиках і ломився крізь чагарник та очерети, мов буйвіл, що йде до водопою. Одяг та очі його були ясно–блакитні, а борода брунатна; обличчя рум’яне, як стигле яблучко, у тонких зморшках від сміху. В руках він ніс купку білого латаття на широкім, як таця, листі.
— Поможіть! — закричали Фродо з Семом, кидаючись до нього з простягнутими руками.
— Гей–гей! Малюки! Постійте–но! — вигукнув бородань, змахнув рукою, і гобіти зупинилися, як укопані. — Що за гомін над рікою, куди поспішаєте? Диви, ще й дихають обоє важко, ніби від когось втікають! Розповідайте, що скоїлось, бо я не перший–ліпший перехожий. Я — Том Бомбадил, здавна мешкаю у цьому краю, а зараз додому поспішаю. Кажіть, що за біда, та не зволікайте, та у запалі латаття моє не ламайте!
— Старий осокір викрав моїх друзів! — ледве дихаючи, промовив Фродо.
— Панича Меррі затисло! — додав Сем.
59 
