127 
На душі ставало все гнітючіше, і він заплакав. А чорні полки йшли та йшли через міст. І раптом з далекої далечіні, із сонячного гобітанського ранку до Фродо долинув знайомий голос:
— Очумайтеся, пане, прокиньтеся!
Фродо, мабуть, не здивувався б, якби далі прозвучало: «Сніданок на столі»! Але Сем квапив:
— Опам’ятайтеся, пане, все тихо, можна йти!
Пролунав глухий стукіт — брама Мінас–Моргула зачинилася. Останній ряд списоносців зникав за мостом. Світло на вежі згасло, але напруга не слабшала.
— Прокиньтеся, пане, не зволікайте! У фортеці ще залишилася сторожа, а в неї і очі й вуха, чи як там ще вони стежать за довколишнім. Не можна так довго стирчати на одному місці. Ходімо звідси, пане Фродо!
Фродо потрусив головою, підвівся. Розпач не відпускав його, але слабкість минула. Він навіть зміг невесело посміхнутися: хвилину назад вважав, що все скінчилося, а зараз так само твердо впевнений в успіху, і вже не настільки важливо, чи довідаються про це Фарамир, Елронд, Галадріель і взагалі хоч єдина жива душа… Фродо стиснув ціпок в одній руці, фіал Галадріелі — в другій. Живе світло тонкими промінчиками пробилося між пальцями; тоді він сховав фіал під куртку, ближче до серця. Він відвернувся від Мінас–Моргула, що майорів тепер ледве помітною сірою тінню над долиною, і пішов далі.
Коли брама Мінас–Моргула розчахнулася, Горлум кудись пропав, поплазував карнизом вперед. Тепер він виповз із темряви, цокаючи зубами і заламуючи руки:
— Скажені! Бевзі! Скоріше! Нехай гобіти не обманюють себе, небезпека не минула, ні! Скоріше ж, скоріше!
У них вже був чималий досвід, і все ж таки сходження по вузькому карнизу далося нелегко. На щастя, воно тривало недовго. Карниз привів їх до напівкруглого виступу, за яким схил ставав більш положистим, а потім раптом з’явився зазубрений проріз у товщі гори. Це був перший проліт сходів, обіцяних Горлумом. Тут було досить темно, нічого не видно далі простягнутої руки. Але очі Горлума, як ліхтарі, блідо горіли на крок попереду; він попередив пошепки:
— Обережно! Сходинки, багато сходинок. Тепер ідіть дуже обережно!
І дійсно, довелося стежити за кожним кроком. Спочатку Фродо і Сем почували себе досить впевнено — їх прикривали стіни східців, але вони підіймалися круто, вузькі, різної висоти, часто зрадницьки слизькі, вивітрені, що аж розсипалися при легкому натиску. Гобіти вже не йшли, а повзли, тяглися на руках, чіпляючись за верхні сходинки та з зусиллям підтягуючи збиті, зомлілі від утоми ноги. Чим глибше вгризалися сходи в гору, тим вище ставали їх стінки; і саме в ту хвилину, коли гобіти відчули, що більше не зроблять ні кроку, Горлум обернувся, блиснувши очима:
— Досить! Перші сходи скінчилися! Славні гобіти високо піднялися. Ще кілька кроків — і все!
Сем і Фродо якось переповзли останні сходинки і посідали, розтираючи занімілі коліна і щиколотки. Але Горлум не дозволив розсиджуватись:
— Попереду другі сходи. Ще вищі, ще довші. Відпочинете там, нагорі.
— Ще довші? — застогнав Сем.
— Так–так. Але не такі важкі. Гобіти вже здолали Стрімкі Сходи. А тепер будуть просто Круті.
— А потім? — запитав Сем.
— Там буде видно. Так–так, побачимо…
— Здається, ти говорив про якесь підземелля, — нагадав Сем. — Чи тунель, щось начебто таке?
— Так–так, начебто, — закивав Горлум. — Можна буде відпочити в переході. А якщо ми там пройдемо, все буде гаразд. Так–так, гобіти будуть вже на тому боці… якщо пройдуть!
Фродо пересмикнуло від цих слів. Піднімаючись сходами, він розгарячився, змок, а з гір тягло сніговим протягом. Фродо підвівся, обтрусився:
— Ходімо. Тут сидіти зовсім неможливо.
Западина, по якій вони тепер пробиралися, тяглася на кілька миль. Протяг посилювався, пробирав до кісток, немов гори намагалися здмухнути прибульців. Мандрівники зовсім вибилися з сил, коли відчули праворуч від себе порожнечу. Крізь смоляну пітьму часом пробивалися мутні червонуваті відблиски, і гобіти побачили широку платформу над прірвою кілька сотень ліктів завдовжки. Зліва нагромаджувалися гладко зрізані уступи; Горлум повів їх уздовж цих уступів. Підйом закінчився, але пробиратися в темряві по захаращеному кам’яними брилами Грунту було нелегко. Йшли повільно, озираючись. Ні Сем, ні Фродо не могли б навіть приблизно відповісти, скільки годин минуло. Ночі, здавалося, не буде кінця.
127 
