6 
— Припустимо, я зумів би знайти слід і вночі, — сказав Арагорн. — Але якщо все ж таки ми розминемося або зграя надумає кудись завернути, повернення до стежини забере набагато більше часу. Хоча, наскільки я розумію, орки Білої Руки взяли верх та ведуть компанію до Ізенгарда.
— Було б необачно покладатися на це, — зауважив Гімлі. — Невже в темряві ми знайшли б застібку Піна?
— Та, мабуть, після цього випадку орки подвоїли пильність, — сказав Леголас. — А полонені напевне виснажені. Вони не намагатимуться втекти, доки не сподіваються на допомогу. Як саме допоможемо, гадати рано, снершу їх наздогнати треба…
— Послухайте–но, — розсердився Гімлі. — Я не новачок серед мандрівників і не найслабкіший серед своїх родичів, однак і мені навряд чи вдасться добігти до Ізенгарда, не переводячи дуж У мене теж серце щемить, коли б моя воля, я б ані хвилини не чекав. Але зараз треба перепочити…
— Куди не кинь — то все клин, — сказав Слідопит. — То що ж ми вирішуємо?
— Ти ведеш нас, — відповів Гімлі, — ти найдосвідчені–ший серед нас. Тобі й вирішувати.
— Серце моє рветься вперед, — сказав Леголас. — Але я тут не один. Як скаже Арагорн, нехай так і буде.
— Дарма ви на мене покладаєтесь, — похмуро промовив Арагорн. — З тих пір, як ми пропливли повз Кам’яних гігантів, що б я не вирішував, усе виходить боком…
Він довго вдивлявся в густу темряву, повертаючись на захід, на північ.
— Йти не можна, — сказав він нарешті. — З двох лих гірше — не помітити якийсь знак. Якби місяць був яскравішим — тоді інша справа, але він зараз у першій чверті, сходить пізно і світить слабко.
— До того ж ще й небо вкрите хмарами, — додав Гімлі. — Шкода, що Володарка Лоріену подарувала світильник тільки Фродо…
— Тому, хто отримав Світильник ельфів, він більше знадобиться, — сказав Арагорн.
— У нього в руках доля Середзем’я. Нам випала лише мала частка великої справи. Може, ми з самого початку приречені на поразку, і мій вибір, правильний чи ні, небагато може змінити. Давайте хоча б відпочинемо як слід.
Він ліг прямо на траву й миттю заснув, уперше після ночівлі біля Тол–Брандіра.
По кількох годинах він примусив себе прокинутися. До світанку було ще далеко; Гімлі міцно спав, але Леголас уже прокинувся.
— Вони дуже, дуже далеко, — стурбовано шепнув він Арагорну.
Потім, нахилившись, потрусив гнома за плече:
— Вставай, Гімлі! Час іти. Слід холоне…
— Ще темно, — пробурмотів Гімлі, підводячись. — Навіть ти, Леголасе, і навіть з горба, якби тут були горби, нічого не побачиш, доки сонце не зійде.
— Боюсь, їх тепер із горба не побачиш, ані при сонці, ані при місяці…
— Коли очі безпорадні, використуємо вуха, — сказав Арагорн. — Під орками земля стогне…
Він ліг на траву, притиснув вухо до землі й лежав так дуже довго. Гімлі стурбувався, чи не зморив бува Слідопита сон. Надходив ранок, тьмяне світло линуло зі сходу й повільно розпливалося поміж небом та землею. Коли Арагорн нарешті підвівся, друзі змогли роздивитися, як змарніло і поблідло його обличчя й яку тугу приховують очі.
— Незрозумілий, невиразний відгомін. На багато миль навколо нікого немає. Тупіт орків ледве чути. Зате чітко лунає стукіт копит — схоже, я чув його ще уві сні. Якісь коні мчать на захід. Хотів би я знати; що там відбувається!
— Тоді йдемо, — сказав Леголас.
Почався третій день гонитви. Під хмарами й під сонцем, то швидким кроком, а то й бігцем рвалися друзі вперед, лише зрідка обмінюючись словом. Тривога дошкуляла їм сильніше, ніж втома. Ельфійські плащі, прийнявши колір степових трав, ховали мандрівників від чужих очей, ельфійські хлібці — маленький шматочок зазвичай з’їдали на бігу — підкріплювали їхні сили, і вони подумки дякували Володарці Лоріену.
Цілий день сліди йшли прямо на північний захід. Надвечір рівнина почала слабко вигинатися; як і раніше гола, без жодного деревця, вона плавними хвилями підходила до невисоких круглих пагорбів. Сліди орків вели туди, сильніше забираючи на північ, не такі чіткі, як раніше — грунт тут був твердішим, а трава рідшою. Далеко зліва звивалася срібною ниткою Ентула. І щце ані душі. Щоправда, селища роханців лежали набагато далі на південь, під схилами Білих гір, але колись, як пам’ятав Арагорн, тут, у Східній марці, паслися численні табуни і цілий рік, навіть взимку, кочували пастухи, мешкаючи в наметах або куренях. Тепер край спустів, і тиша, що нависла над ним, аж ніяк не була ні мирною, ні безтурботною.
6 
