Особенно,... 
65 
— Багато чого надають Фангорнові, — сказав Арагорн, — а я туди так і не навідався. Хотілося б почути про нього та про ентів теж.
— Енти? О, енти — це таке! Ну, по–перше, вони дуже різні. Всілякого розміру… та все таке. І потім їхні очі… Дивні такі очі, розумієте…
Пін безпорадно змахнув руками — опис не складався, але швидко здогадався, що сказати:
— Та взагалі, ви ж їх бачили здаля! У всякому разі, вони вас помітили й сповістили, що ви прямуєте сюди, а коли познайомитесь ближче, то все самі зрозумієте.
— Це нечесно! — обурився Гімлі. — Хто ж починає історію з середини!
— Куди поспішати? — заспокоїв його Меррі. — Спершу давайте, якщо вже всі ситі, напхаємо люльки та покуримо! Хай нам хоч на часинку примариться, ніби ми знову в Бригорі чи в Рівенделлі…
І він витяг з кишені добряче наповнений шкіряний кисетик.
— У нас цього добра хоч греблю гати, — похвастався він. — Якщо забажаєте — можете набрати на дорогу, скільки душі завгодно. Уявляєте, сьогодні вранці ми з Піном заради розваги вивуджували з води що трапиться і бачимо — гойдаються два барильця. Відкрили, а там — тютюн, вищого Гатунку й зовсім сухий!
Гімлі взяв дрібку, розтер між пальців, понюхав:
— Дуже запашний!
— Ще б пак! Це ж наша продукція, з Довгонора, на барильцях було тавро фірми Люлькасів. А ось як вони сюди потрапили — хто здогадається? Я й не чув, щоб ми торгували з Саруманом… Ну, чи згодиться?
— Згодилось би, якби ми мали люльки, — зітхнув Гімлі. — Бо я свою загубив десь у Морії, а може, й раніше. Вже й забув, який той тютюн на смак. Ви часом не виловили з мутної водиці пару люльок?
— На жаль, ні! — розвів руками Меррі. — Всюди пошаруділи — нема. Може, Саруман такі розкоші одному собі дозволяв? Не стукати ж у двері Ортханка, мовляв, чи не позичите люлечку? Нічого, обійдемось, покуримо, як брати, по черзі…
— Постривай! — перехопив Пін, сунув руку за пазуху та витяг мішечок, що висів на шнурці. — В мене тут зберігаються деякі скарби, ліпші, ніж зловорожий Перстень. Ось, тримай: моя стара дерев’яна люлька. Ось ще: люлька запасна. Я їх через півсвіту ніс, сам не знаю нащо — адже куриво давно все витратив! Аж ось і знадобилися…
І він подав Гімлі добре обкурену люльку з широкою пласкою голівкою.
— О найвеликодушніший з гобітів! — вигукнув Гімлі. — Я твій боржник!
— Чудово, — посміхнувся Леголас. — А тепер давайте вийдемо на свіже повітря. Подивимось, звідки вітер віє.
Вони вийшли й посідали поблизу від зруйнованих воріт. Звідти добре було видно всю долину — туман здійнявся високо і помалу танув.
— Нечасто я втомлювався як оце сьогодні, — сказав Арагорн, розпалюючи люльку.
Він розправив плащ, ліг, витягнувши ноги, і заходився пускати з люльки покручені кільця диму.
— Як гарно, — засміявся Пін. — Знову бачу нашого Блукача!
— А він нікуди й не дівся. Я і той, і другий, і Дунадан, і Блукач…
Довго нікому не хотілося порушити приємну тишу. Диміли люльки, сонце гріло землю скісним промінням крізь високі білі хмаринки. Леголас, лежачи горілиць, дивився на сонце, не примружуючи очей, та тихесенько наспівував. Потім рішуче сів:
— Ну, друзі та приятелі, туман розсіявся! Небо чисте, хоча ви й коптите його так ревно. Хто почне?
— Я опинився у темряві, серед скопища орків… — почав Пін. — Стривайте, а який нині день?
— За гобітанським календарем п’яте березня, — відповів Арагорн.
Пін порахував по пальцях та здивувався:
— Всього дев’ять днів[1]! А мені здавалось, що рік минув… Все було, знаєте, як у жахливому сні, тільки наяву. Якщо я щось важливе забуду, Меррі додасть. Усякі подробиці — голод, брудні лапи та інше — я краще відкину, не хочеться згадувати…
І Пін виклав усе по порядку: останній бій Боромира, біг через степ, знайомство з Фангорном. Слухачі могли впевнитись, що їхні здогади були вірні.
— До речі, час повернути вам дещо загублене, — сказав Арагорн і вийняв з–за пояса два кинджали у піхвах.
— Оце так подарунок! — скрикнув Меррі. — Невже це наші ножички? Я своїм устиг подряпати пару орків, але Углук зброю в нас одібрав. Я думав, він нас заріже, а він тільки обидва кинджали відкинув, ніби вони йому лапи підпалили.
— А ось і твоя застібка, Піне. Я постарався зберегти її, адже це цінна річ…
— Я розлучився з нею мимохіть, серце мені щеміло, — пробурмотів Пін. — Мені нічого іншого не залишилось…
65 
