Особенно,... 
83 
— Вранці, чи до обіду, чи завтра до вечора, — буркнув Сем, — чи опівдні на свято. Я вам кажу, ми помилилися шляхом!
— Не галасуй, — заспокоїв його Фродо. — Якщо нам судилося потрапити до Країни Тіні, то й дорога знайдеться. Не можна гаяти часу, розумієш? А ми, мов навмисне, все спотикаємося тут. Може, це Чорний Замок нам перешкоди ставить? Я зробив безліч помилок: треба було залишити наших набагато раніше, зайти з півночі східним берегом Андушу через Емін–Мейл на рівнину, яку називають Полем Битви, і відтіля прямо до Мордору. А тепер вороття немає — на березі орки. Я жахливо втомився, Семе. І я не знаю, як бути далі. Добре, хоч провізія ще залишилася…
— Тільки ті, як їх… лембаси, лоріенські коржики. Цього вистачить ще надовго. Краще мало, ніж нічого… Я коли їх вперше скуштував, думав, ніколи не набриднуть, а зараз не відмовився б від пари бутербродів і пінти… ну хоч півпінтй пива — горло промочити. Я прихопив усіляке кухонне начиння, а навіщо? Тутечки і вогнище ні з чого розпалити, і варити нічого: трава навіть не росте!
Вони відшукали западинку серед каміння та лягли. Переспали ніч абияк, притискаючись одне до одного та дуже страждаючи від холоду. Ранком попрокидалися змерзлі, пом’яті, відламали на сніданок по шматочку хлібця.
— Ви нічого не бачили? — запитав Сем, старанно пережовуючи крихти.
— Не бачив і не чув уже другу ніч.
— І я теж. Бр–р! Аж мороз за плечі вхопив, як згадав ці очиська… Може, ми вже від нього відкараскалися? Гей, якби мене до його горлянки пустили, він би в мене забулькав…
— Сподіваюся, до цього не дійде. Він дуже спритно нас вистежує, але тут, на сухому грунті, ми і слідів, здається, ніяких не залишаємо. Напевно, він відстав.
— От було б добре!
— Знаєш, Горлум — ще півсправи. Вибратися б скоріше з гір! Мені тут весь час здається, ніби нас положили на блюдечко — милуйся, кому заманеться. Так і Криваве Око помітить… Ну, добре. Пішли шукати дорогу…
Одначе минув ранок, полудень, наближався вечір, а шлях не знаходився. Раз у раз гобітам вчувались якісь шуми: щось гуркотіло, збігаючи по схилу, дрібними камінчиками, або десь гупало. Вони завмирали, оберталися — але навколо тільки вітер свистів серед скель, начебто нечистий подих поміж гострими зубами дракона…
Незабаром пасмо гір почало завертати на північ. Хребет у тому місці був плаский, широкий; його засипали уламки вивітреної породи, тріщини вузькими жолобами спадали додолу. Щоб обійти ці вищербини, Фродо і Сему доводилося забирати ліворуч, віддаляючись від зовнішнього краю; так вони пройшли пару миль, поки помітили, що помалу спускаються трохи нижче. Нарешті їм довелося зупинитися. Хребет круто завернув на північ, і в ньому виявилася глибока, широка западина. За нею здіймалася стрімка скеля, висотою десь ліктів за тридцять, сіра, гола й рівна, неначе її відтяли ножем. Шлях уперед було відрізано. Але повертатися на захід значило заглибитися на деякий час до Країни Тіні, а зі сходу зяяло провалля.
— Нічого не поробиш, Семе, будемо спускатися, — сказав Фродо. — Кудись та потрапимо.
— Потрапимо у паршиву діру, ще гіршу за цю, — пророчив Сем.
Насправді западина виявилася довшою і глибшою, ніж на перший погляд. За неї чіплялися жалюгідні, спокор–чені берізки і рідкі ялинки. Де–не–де серед напівживих стовбурів стирчали мертві, зовсім обдерті вітрами. У кращі дні тут шумів, напевно, густий, здоровий бір, але тепер залишилися тільки порохняві пні. Западина розділяла цей колишній ліс надвоє і виходила на схил гострим кутом.
Фродо приліг і обережно визирнув.
— Дивись! Чи то ми пройшли чимало, чи ті скелі стали нижчі. Тут, виявляється, можна спуститись!
Сем схопився за Фродо і дуже неохоче глянув униз. Потім озирнувся на скелю, здиблену ліворуч над їхніми головами.
— Нічого собі! — пробурмотів він. — Звалитися звідси цілком можна… Втім, це легше, ніж дрялатись на цю гору. Пурхати ми, на жаль, не вміємо.
— Здолаємо, — втішив Фродо, змірявши поглядом відстань. — Тут ліктів сто, сто десять, не більше.
— Нам вистачить, — похмуро сказав Сем. — Леле, мені і дивитися моторошно, а дивитися ж — не злазити…
— І все ж таки ризикнемо. Бачиш, ось тут не так круто, і виступи є.
Дійсно, нижче западини гора немов осіла під власною вагою, потріскалася, брили каміння випнулися сходинками — було куди поставити ногу.
— Але якщо пробувати, то відразу, — мовив Фродо. — Сьогодні щось рано сутеніє, грозою пахне…
83 
