На нього вона не дивилася.
У тебе почнеться таке щасливе життя, — сказала вона, — ти завжди будеш щасливим. Навіщо ти це робиш?
Бо ж тобі так пощастило. Та ти лише за крок до справжнього і нескінченного щастя.
Зупинись, — попросив він, — ти судиш несправедливо.
Я б хотіла зустрітися з нею. Ні, цього не буде.
Буде. Як її звати? Зося? Я б дуже хотіла зустрітися із Зосею і сказати їй, яке щастя на неї чекає. Яка ж вдатлива дівчинка. Вона ж, напевне, дуже красива. Я не знаю.
Але ж ти її бачив, хіба ні? Так.
Тоді ти можеш сказати, чи вона красива. Вона красива?
Можна так сказати. Красивіша за мене? Припини.
Я мушу прийти на весілля й побачити все сама. Ну, не на шлюб, звичайно. Як може якась дівчина-циганка зайти до синагоги? Ні, я прийду на забаву. Ти ж збираєшся мене запросити, правда?
Ти ж знаєш, що це неможливо, — сказав він, одвертаючись.
Так, я знаю, що це неможливо, — сказала вона, відчуваючи, що зайшла задалеко, що була надто жорстокою. Це неможливо.
Я вже сказала тобі: я це знаю. Але ти мусиш мені вірити. Віритиму.
Вони кохалися востаннє, ще не знаючи, що в наступні сім місяців між ними не буде промовлено жодного слова. Він багато разів бачитиме її, а вона його — їх притягуватимуть ті самі місця, вони прогулюватимуться тими ж стежками, спатимуть у затінку тих самих дерев — але вони вже ніколи не запримітять присутності одне одного. Вони б так обоє хотіли повернутися на сім років назад у день їхньої першої зустрічі, у той театр — і прожити той час знову, але цього разу вже не бачити одне одного, не розмовляти, не йти з вистави, і щоб вона не вела його за мертву руку вздовж забрьоханих болотом алей, біля яток кондитерів, через старе кладовище, до лінії поділу між людським та єврейським і ще далі й далі у чорноту невідомого. Всі сім місяців вони ігнорували присутність одне одного на базарі, похмуро розминалися біля Сонячного Годинника, біля фонтану з розпростертою русалкою; вони були певні, що зможуть отак не помічати одне одного всюди й завжди, стануть незнайомцями, але зрозуміли, що помилялися, коли одного вечора, повертаючись із роботи, він побачив, як вона виходить з його будинку.
Що ти тут робиш? — вихопилося в нього, хоч він більше боявся, що вона розповіла про їхні зносини — його батькові, який тепер його неодмінно битиме, чи мамі, котра тепер буде геть засмучена, — ніж його цікавило, чому вона дійсно сюди прийшла.
Ти розкладаєш свої книжки відповідно до кольору їхніх палітурок, — сказала вона, — яка дурість.
Він пригадав, що мама зараз у Луцьку, як те траплялося кожного вівторка, а тато, як виявилося, мився під літнім душем за хатою. Сафран зайшов до себе в кімнату, щоби пересвідчитися, чи все там на своїх місцях. Щоденник, як і раніше, лежав під матрацом. Книжки рівненько стояли на поличках, відповідно до кольорів. (Він узяв одну з них просто аби тримати щось у руках.) Фото його мами стояло на своєму звичному місці, на нічному столику обабіч ліжка. Не було жодного приводу думати, що дівчина торкалася чогось у цій кімнаті. Він доскіпливо оглянув кухню, батьків кабінет, навіть ванну кімнату, аби пересвідчитися, що там немає жодного сліду її присутності. Нічого. Жодної волосини. Жодних тобі відбитків пальців на дзеркалі. Ніяких записок. Все було в повному порядку.
Тоді він пішов до батьківської спальні. Подушки підбиті у правильні конуси. Цупко натягнуті покривала — гладенькі, як поверхня води. Кімната виглядала так, наче її не чіпали довгі роки від часу чиєїсь смерті, ніби хтось колись призупинив у ній час. Він не знав, скільки разів вона сюди приходила. Він не міг запитати про це в неї, бо більше ніколи не говорив з нею, не міг запитати свого батька, бо мусив би тоді розказати йому все, не міг запитати у своєї матері, бо якби вона про щось дізналася, то це б убило її, а таке потім убило б і його, а він, незважаючи на всю незносність свого тодішнього буття, не був готовий з ним покінчити.
Тоді він побіг до Лісти П., єдиної коханки, котра могла надихнути його до купання. Впусти мене, — прошепотів він, притиснувшись лобом до її дверей. Це я, Сафран. Впусти мене.
Далі йому почулося шарудіння, наче хтось пробирався до дверей.
Сафран? Це була Лістина мама.
О, доброго дня, — сказав він. — А Ліста дома?
Ліста у своїй кімнаті, — відказала вона, думаючи, який же це милий хлопчик. Підіймайся до неї.