Последние отзывы

  35  

Янкель всіляко намагався чинити так, щоби Брід не почувалася в його домі чужою, не відчувала різницю в їхньому віці чи статі. Він залишав двері відкритими, коли пісяв (при цьому завжди сідав і завжди витирався), час від часу навмисне проливав собі воду на білизну, щоби сказати, — Дивись, таке і в мене трапляється, — не знаючи, що вона також виливає на себе воду, аби йому не було незручно. Коли Брід упала з гойдалки в парку, Янкель також подряпав собі коліна об наждак на дні ванни, щоби показати їй зі словами: Я також був упав. А коли в неї почали рости груди, він підіймав сорочку й демонстрував їй свої, старечі й запалі, зі словами: Та і в мене так само.

Таким був світ, у якому вона росла, а він старівся. Вони жили окремо від Трохимброда, неначе у святилищі, у якому все було не так, як у решті світу. Тут не вимовляли слів, повних ненависті, і ні на кого не піднімали руки. Більше того, тут не говорили сердитих слів і нічого не забороняли. І ще більше, тут не говорили слів, не проникнутих любов'ю, і кожен рух був покликаний стати маленьким доказом того, що можливо жити саме так і не обов'язково жити інакше; якщо у світі немає любові, то ми витворимо новий світ, ми оточимо його міцними стінами, зсередини застелимо м'якими червоними килимами, а назовні повісимо дверний молоточок, звук котрого відлунюватиме, як падіння діаманта, котре почує тільки золотих справ майстер, а ми — ні. Люби мене, тому що насправді любов не існує, але я надбав для тебе всього, що таки є. Однак моя пра-пра-самотня-бабуся не любила Янкеля, не любила у найпростішому й найнеможливішому сенсі цього слова. У дійсності вона заледве знала його. А він так само погано знав її. Вони бачили одне в одному власні риси, але не риси іншого. Чи міг Янкель уявити собі, про що Брід мріє? Чи могла Брід уявляти, чи взагалі хотілося їй уявляти собі, куди Янкель мандрує ночами? Вони були чужими одне одному, як моя бабуся і я.

Але…

Але кожен з них був найбільшою подобою тієї особи, котрій вони могли б подарувати свою справжню любов. Тому вони й віддавали одне одному сповна. Тому він тер собі коліно й казав: Я також упав. А вона проливала воду на білизну, щоби він не почувався незручно. Він подарував їй намисто. І вона носила його. А коли Янкель казав, що помре за Брід, то звісно ж саме це й мав на увазі, проте помирав би він не за саму Брід, а за свою любов до неї. Так само й вона, коли говорила, — Батьку, я люблю тебе, — то не була ні наївною, ні нечесною, а якраз навпаки: вона була достатньо мудрою і щирою, щоби змогти збрехати. Вони обмінювалися великою рятівною брехнею — що наша любов до різних речей є більшою, ніж наше замилування нашою любов'ю до цих речей, — добровільно розігруючи ролі, які самі ж для себе й написали, добровільно створюючи й нав'язуючи собі вигадки, без яких жити неможливо.

Їй було дванадцять, а йому щонайменше вісімдесят чотири. Тож, розважав сам собі Янкель, навіть якщо йому судилося дожити до дев'яноста, їй тоді буде всього лиш вісімнадцять. А він добре знав, що до дев'яноста йому не дожити. Вже довгий час він приховував свої слабості й болі. Хто ж буде піклуватися про неї, коли він помре? Хто співатиме для неї і лоскотатиме її спину саме так, як вона те любить, коли засинає? Як вона дізнається про її справжнього батька? Як можна бути впевненим, що її омине щоденне насильство, ненавмисне і навмисне насильство? Як йому впевнинитися, що вона ніколи не зміниться?

Він зробив усе можливе, щоби запобігти своєму передчасному відходу. Він намагався добре їсти навіть тоді, коли не був голодним, випивав між стравами чарку горілки, навіть якщо відчував, що від цього його шлунок зав'яжеться у вузол. Кожного дня по обіді він пускався в довгі прогулянки, переконуючи себе, що біль у його ногах — то добрий біль, а кожного ранку розрубував бодай одне поліно, кажучи собі, що в його руках струмує не хвороба, а здоров'я.

Побоюючись частих напливів забудькуватості, він почав записувати уривки історії свого життя на стелі своєї спальні, використовуючи для цього письма одну з губних помад Брід, котру одного разу знайшов замотаною в панчішку дівчини в її комоді. Тому найперше, що він бачив кожного ранку, коли прокидався, і кожного вечора, коли лягав до сну, — було його власне життя. Над бюро писало: Ти колись був одруженим, але вона покинула тебе. А в дальньому кутку кімнати: Ти ненавидиш зелені овочі. Там, де стеля нависала над дверима, виднілося: Ти Приземлений. А довкола лампи кружком писало: Ти не віриш у потойбічне життя. Він повсякчас намагався приховати від Брід, що його розум перетворився на подобу мутного скельця, і що він часто просто закипає від плутанини всередині нього, і що думки постійно перескакують з місця на місце, і що він не може зрозуміти багато з того, що вона йому розказує, а інколи навіть забуває своє ім'я чи навіть її ім'я, і тоді йому здається, що ще одна якась частинка його вже померла.

  35