Особенно,... 
65 
«Про що ви говорите? — спитав герой, — вона вже згадувала про мого діда?» — «А цей по українськи не говорить?» — спитала Августина. «Нє-а», — сказав я. «А звідки він?» — «З Америки». «Це десь у Польщі?» Я не міг повірити, шо вона не знає про Америку, але, правду сказати, від цього вона не почала мені подобатися менше. «Ні, це дуже далеко. Він прилетів сюди літаком». — «На чому?» — «Ну, на літаку, — сказав я, — ну, по небу». Я розвів руки, як літак, і знов мимохіть зачепив ящик, на якому було написано ПОЧУТТЯ. Далі я губами видав звук літака. Це її налякало. «Не треба», — сказала вона. «Чого?» — «Будь ласка», — сказала вона. «Це через війну?» — спитав Дєд. Але вона промовчала. «Він приїхав побачити вас, — сказав я, — приїхав спеціально через вас». — «А я думала, що це ти, — сказала вона, — я думала, що чекала саме на тебе». Це мене розсмішило, і Дєда так само. «Ні, — сказав я, — це він». Я поклав руку на голову героєві: «Це він мандрував, шоб знайти вас». Це знову змусило її розплакатися, хоча я не хотів цього робити; ситуація була, я вам скажу, не з приємних. «Так ти через мене приїхав?» — спитала вона, обертаючись до героя. «Вона хоче знати, чи ти приїхав через неї». «Так, — відповів герой, — переклади їй, що це дійсно так». — «Так, — сказав я, — все це через вас». — «Але чому?» — запитала вона. «А чому?» — спитав я героя. «Тому, що якби не вона, то я би не опинився тут, щоб побачити її. її існування уможливило увесь пошук». — «Тому шо ви спричинили його, — сказав я, — якби ви не врятували його діда, то його би не було». Вона почала часто дихати. «Я би хотів їй дещо дати», — сказав герой, витягуючи шось зі своєї сідалищної сумки. «Переклади їй, що тепер у неї є гроші. Я знаю, що тут мало, не може бути достатньо. Це лише трохи грошей від моїх батьків, щоби зробити її життя трохи легшим. Віддай їх їй». Я взяв конверт. Він був повний. Там, мабуть, були тисячі доларів. «Ав-густино, — сказав Дєд, — ти би не хотіла вернутися з нами в Одесу?» Вона не відповіла. «Ми могли би потурбуватися про тебе. У тебе є тут сім'я? Ми і їх заберемо. У нас там досить місця. Так же жити не можна, — сказав він, вказуючи на хаос, — ми подаруємо тобі нове життя». Я переклав герою те, шо сказав Дєд. Я побачив, шо його очі зволожилися. «Августино, — сказав Дєд, — ми можемо забрати тебе від усього цього». Він вказав на її кімнату і на всі ці ящики: ВОЛОССЯ/ДЗЕРКАЛЬЦЯ, ПОЕЗІЮ/ НІГТІ/ ШАХИ/ РЕЛІКВІЇ/ ЧОРНУ МАГІЮ, ЗІРКИ/ МУЗИЧНІ СКРИНЬКИ, СОН/ СОН/ СОН, ПАНЧОХИ/ ОБРЯДОВІ ЧАШІ, ВОДУ, ЯКА СТАЛА КРОВ'Ю.
«А хто така Августина», — спитала вона.
«Шо— шо?» -спитав я. «Хто така Августина?» — «Августина?» — «Що вона питає?» — «Фотокартка, — нагадав мені Дєд, — ми не знаємо, шо написано на звороті. Може, це зовсім не її ім'я». Я знову показав їй фото, і вона знову розридалася. «Оце ви, — сказав Дєд, тицяючи пальцем на зображення, — от бачиш, тут ти ще маленька дівчинка». Августина замахала головою, шо ніби ні, це не я, я — не вона. «Та це просто дуже старе фото, — сказав мені Дєд, — вона вже забула». Але в той момент я вже вирішив, шо Дєду в цих питаннях довіряти не варто. Я повернув валюту назад герою. «Ви ж знаєте цього чоловіка», — не спитав, а сказав Дєд, вказуючи на героєвого діда на фотокартці. «Так, — сказала вона, — це Саф-ран». — «Ну от», — сказав він, поглядаючи то на неї, то на мене. «Ну, а от біля нього — ви!» — «Ні, — сказала вона, — решту я не знаю. Вони не з Трохимброду». — «Ну, це ж ви його врятували?». — «Ні, — сказала вона, — не я». — «Августина?» — спитав він знову. «Ні», — сказала вона і встала з-за столу. «Ну, але ж ви його врятували», — сказав він. Вона закрила обличчя руками. «Вона не Августина», — сказав я герою. «Прошу?» — «Вона — не Августина». — «Не розумію». — «Так», — сказав Дєд. «Ні», — сказала вона. «Вона не Августина», — знову сказав я герою. «Я думав, шо це вона, але то не вона». — «Августино», — знову озвався Дєд, але жінка вже вийшла до другої кімнати. «Вона просто соромиться, — сказав Дєд, — ми її дуже вразили». — «Напевно, нам треба їхати далі, — сказав я. «Ми нікуди не їдемо. Треба допомогти їй пригадати. Багато людей після війни так намагалися все забути, шо вони вже не можуть нічого згадати». «Це не той випадок», — відповів я. «Про що ви говорите?» — не вгавав герой. «Дєд упевнений, шо саме вона і є Августина», — переклав я йому. «Попри те, що вона це заперечує?» — «Ага, — сказав я, — його важко зрозуміти».
Жінка повернулася з іншої кімнати з ящиком, на якому був напис ЗАЛИШКИ. Вона поклала його на стіл і зняла кришку. У ньому виявилася ціла купа фотографій, шматки паперу, стрічки й латки одягу, і ще якісь різні дивні речі, типу гребінців, кілець та квітів, які вже стали як папір. Вона почала витягувати кожен предмет окремо й демонструвати їх нам, хоча мені, як і раньше, здавалося, шо звертається вона тільки до мене. «От фото Баруха на тлі його старої бібліотеки. Він сидів біля книжок цілий день, хоча, ви знаєте, він навіть не вмів читати! Просто казав, що любить книги, любить думати про них, навіть не читаючи. Він завжди йшов на прогулянку з книжкою під пахвою, і до того ж, випозичав найбільше книжок із містечкової бібліотеки з усіх жителів штетля. І що за дурниця! А оце, — з цими словами вона витягнула ше одне фото, — це Йосиф і його брат Цві. Я завжди гралася з ними, коли вони приходили зі школи додому. Маленька частинка мого серця належала Цві, але я йому в цьому ніколи не зізнавалася. Все збиралася це зробити, але не зробила. Я була така гарненька дівчинка й носила в свому серці частинки від різних людей. Коли я розповідала про все це Лії, вона казала, що збожеволіє від тих розповідей, і говорила Через ті частинки усіх твоє серце скоро перестане проганяти кров!» — жінка засміялася з самої себе й замовкла.
65 
