ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Мои дорогие мужчины

захватывает с первых страниц >>>>>

В огне желания

А мне понравилась ) довольно предсказуемо, но все равно интересно и радует, что есть мини продолжение истории после... >>>>>




  3  

— Ну то й що? — відрубала місіс Дурслі.

— Та я просто гадав… може… це якось пов'язане… ну, знаєш… з її сімейкою.

Місіс Дурслі, стуливши вуста, сьорбала чай. Містер Дурслі думав, чи не наважитись, бува, розповісти дружині про почуте на вулиці прізвище Поттер, але вирішив, що краще мовчати. Замість цього сказав якомога недбаліше:

— Цей їхній син… здається, він одноліток Дадлі, правда?

— Здається, — сухо відповіла місіс Дурслі.

— Як його звати? Говард, чи що?

— Гаррі, якщо тобі так уже кортить. Паскудне й банальне ім'я.

— Авжеж, — сказав містер Дурслі, а його серце завмерло. — Я абсолютно згоден.

Підіймаючись до спальні, він уже ні про що не згадував. Коли місіс Дурслі пішла до ванни, містер Дурслі підкрався до вікна й визирнув надвір. Кицька й досі сиділа на мурі і дивилася на вулицю, немов чогось чекала. Невже йому ввижається? До чого тут Поттери? А якщо вони й справді пов'язані з тими дивними подіями, і якби всі дізналися, що вони їм родичі, — о ні, він цього б не пережив.

Залізши до ліжка, місіс Дурслі швиденько заснула, а от містер Дурслі ще довго міркував над тим усім. Уже засинаючи, заспокоїв себе, що, навіть якби й був якийсь зв'язок з Поттерами, то немає жодних підстав боятися їхнього приїзду. Поттери добре знають, якої він думки про них та подібних до них… Дурслі не міг собі уявити, як його і Петунію можна вплутати до подій, які, можливо, чекають на них попереду. Він позіхнув і повернувся на бік. Їх це анітрохи не стосується.

Як же він помилявся!

Містер Дурслі, може, й поринав у неспокійний сон, а от кицька на мурі й не думала спати. Вона сиділа непорушно, мов статуя, прикипівши очима до далекого краю вулички Прівіт-драйв. Навіть коли на сусідній вулиці гримнули автомобільні дверцята, а над головою шугонули дві сови, кицька й оком не змигнула. Ворухнулася вона, власне, майже опівночі.

На розі, за яким стежила кицька, з'явився чоловік, і то так несподівано й тихо, немов вийшов із-під землі. Кицька повела хвостом і примружила очі.

Прівіт-драйв ще ніколи не бачила такого чоловіка. Він був високий, худорлявий і, здається, дуже старий, бо довге сиве волосся й бороду можна було заткнути йому за пояс. Його довга пурпурова мантія волочилася по землі, ховаючи черевики з пряжками на високих підборах. За окулярами, що скидалися на два півмісяці, іскрилися голубі очі, а ніс був страшенно довгий і гачкуватий, неначе його перебили принаймні двічі. Звали цього чоловіка Албус Дамблдор.

Албус Дамблдор, здається, не усвідомлював, що опинився на вулиці, де все, починаючи від його імені й закінчуючи черевиками, було небажаним. Він заклопотано шукав щось у своїй мантії. Але те, що за ним стежать, усвідомив, бо раптом подивився на кицьку, яка й далі розглядала його з протилежного краю вулиці. Побачивши її, він, здається, втішився і реготнув, пробурмотівши: "Я так і знав".

Нарешті у внутрішній кишені він знайшов, що шукав. То була неначе срібна запальничка. Відкривши й піднявши її вгору, він клацнув. З легеньким тріском згас найближчий вуличний ліхтар. Він клацнув знову — блимнувши, поринув у темряву наступний ліхтар. Дванадцять разів він клацав світлогасником, аж доки на вулиці лишилися тільки дві малесенькі світлі цяточки — котячі очі, що дивилися на нього. Ніхто, навіть гостроока місіс Дурслі, не зауважив би нічого на бруківці, якби раптом визирнув з вікна. Дамблдор сховав світлогасник у мантію і попрямував вулицею до будинку номер чотири, де й примостився на стіні поряд із кицькою.

На неї він навіть не глянув, але за хвилину озвався:

— Досить дивно бачити вас тут, професорко Макґонеґел.

Усміхнувшись, він повернувся до кицьки, але її там уже не було. Натомість він усміхався радше суворій на вигляд жінці у квадратних окулярах, які мали точнісінько таку саму форму, що й цяточки навколо котячих очей. На жінці теж була мантія, але смарагдова. Чорні коси були зібрані в тугий вузол. Жінка вочевидь роздратувалася.

— Як ви дізналися, що це я? — запитала вона.

— Люба професорко, я ще ніколи не бачив, щоб кіт сидів отак заціпенівши.

— Якби вам довелося просидіти цілісінький день на цегляному мурі, то й ви б заціпеніли, — відказала професорка Макґонеґел.

— Цілісінький день? А коли ж ви святкували? Я тут по дорозі бачив, як усі святкують і тішаться.

Професорка Макґонеґел сердито пирхнула.

— Атож, усі святкують, звичайно, — мовила вона нетерпляче. — Годилося б бути обережнішими, але ж ні — навіть маґли помітили, що тут щось діється. Про це повідомляли у їхніх новинах. — Вона кивнула головою в бік темного вікна вітальні Дурслі. — Я сама чула. Совині зграї… зорепади… Ну, не такі вже вони й дурні. Мусили щось помітити. Зорепади в Кенті — хто б це зробив, як не Дідалус Діґл. Йому завжди клепки бракувало.

  3