Последние отзывы

  49  

Брязкіт і гуркіт були такі, що могли розбудити увесь замок.

— ТІКАЙМО! — крикнув Гаррі, й усі четверо помчали галереєю, не озираючись, чи біжить позаду Філч. Вони завернули за ріг і помчали одним, а тоді другим коридором, хоча Гаррі навіть не уявляв, де вони й куди прямують. Проскочили крізь якийсь гобелен і опинилися в потаємному переході, пробігли його й побачили, що стоять біля класу заклинань, який був доволі далеко від кімнати з трофеями.

— Здається, він загубив нас, — насилу переводячи дух, мовив Гаррі. Притулився до холодної стіни й витер спітніле чоло. Невіл аж перегнувся навпіл, важко відсапуючись і хриплячи.

— Я ж… казала… вам, — захекано промовила Герміона, хапаючись за горло. — Я ж… казала… вам.

— Треба вертати до ґрифіндорської вежі, — прошепотів Рон, — і то якомога швидше.

— Мелфой тебе надурив, — сказала Герміона. — Ти зрозумів нарешті? Він і не збирався з тобою зустрічатися, а Філч знав, що хтось прийде до кімнати трофеїв: мабуть, йому підказав сам Мелфой. Гаррі подумав, що вона, певне, має рацію, але не хотів у цьому признаватися.

— Ходім.

Але піти було не так просто. Не ступили вони й десяти кроків, як клацнула клямка і з класу щось вилетіло просто на них.

То був Півз. Помітивши дітей, він утішено закректав.

— Півзе, будь ласка, цить! Нас усіх виженуть!

— Гуляєте опівночі, малючки-першачки? — захихотів Півз. — Фу-фу-фу! Якщо ви такі нечемні, то вас упіймають, так-таки-так!

— Півзе, благаємо, не виказуй нас!

— Мушу розповісти Філчеві, мушу! — прикидався святенником Півз, хоч його очі зловісно виблискували. — Знаєте, це для вашого ж добра!

— Забирайся геть! — у Рона урвався терпець і він щосили турнув Півза, але це була величезна помилка.

— УЧНІ, ЯКІ НЕ СПЛЯТЬ! — заверещав Півз, — БІЛЯ КЛАСУ ЗАКЛИНАНЬ Є УЧНІ, ЯКІ НЕ СПЛЯТЬ!

Прослизнувши під Півзом, діти щодуху помчали в кінець коридору, де наскочили на двері — і то замкнені.

— Гаплик! — заскімлив Рон, поки вони безпорадно напирали на двері. — Ми попалися! Нам кінець!

Уже чулися кроки: Філч щодуху біг туди, де волав Півз.

— Та відступіться ж! — скрикнула Герміона, вихопила в Гаррі паличку, постукала нею по замку й прошепотіла: "Алогомора!"

Замок клацнув і двері відчинилися; діти, штовхаючись, проскочили крізь двері, притьмом зачинили їх за собою й зачаїлися.

— Півзе, куди вони побігли? — допитувався Філч. — Ану зізнавайся!

— Скажи "будь ласка".

— Не мороч мені голову! Півзе, де вони?

— Я не скажу НІЧОГО, доки не скажеш "будь ласка"! — протягнув Півз своїм занудним співучим голосом.

— Ну… будь ласка!

— НІЧОГО! Га-га-га! Я ж казав, що не скажу "нічого", як не скажеш "будь ласка"! Га-га-га! — Діти почули, як Півз зі свистом помчав геть, а Філч лаявся як навіжений.

— Він гадає, що двері замкнені, — прошепотів Гаррі. — Думаю, ми врятовані… Відчепися, Невіле! — Якийсь час Невіл настирливо смикав його за рукав халата. — Що там?

Гаррі повернувся — й відразу побачив, що там. Спершу Гаррі здалося, ніби йому сниться страшний сон, бо після всього, що трапилося з ними, це було вже занадто.

Вони були не в кімнаті, як гадав Гаррі, а в коридорі, — забороненому коридорі на четвертому поверсі! І аж тепер вони зрозуміли, чому туди не дозволяли ходити.

Просто перед собою вони побачили очі величезного собацюри, що заповнював увесь простір між підлогою і стелею. Пес мав три голови, три пари нестямно вирячених очей, три носи, що посіпувалися, обнюхуючи дітей, і три заслинені пащеки. Слина звисала з жовтуватих ікол, немов слизькі мотузки. Пес стояв непорушно, втупившись у них усіма шістьма очима, і Гаррі збагнув, що вони ще й досі живі тільки тому, що їхня несподівана з'ява заскочила пса зненацька. Проте пес швидко приходив до тями — про це свідчило його страхітливе гарчання.

Гаррі намацав клямку дверей: якщо вже вибирати між Філчем і смертю, то краще Філч.

Діти сахнулися й вискочили в двері. Гаррі ще встиг грюкнути ними, щоб клацнув замок, і вони не побігли, а полетіли коридором. Філч, мабуть, шукав їх десь-інде, бо вони ніде його не бачили, але навряд чи й думали про це, адже прагнули тільки одного — якнайдалі втекти від того страховиська. Вони не зупинялися, аж доки добігли до портрета Гладкої Пані на восьмому поверсі.

— Де це вас носило? — запитала Пані, дивлячись на їхні халати і спітнілі, розпашілі обличчя.

— Не має значення!.. Свиняче рило, свиняче рило! — захекано вимовив Гаррі, й портрет відхилився. Діти пролізли до вітальні й попадали знесилено у крісла.

  49