181 
— Я не це мав на увазі, — сказав Гаррі, голова в нього думала повільно через утому та пересит від їжі й вина. — Просто… він доручив мені одну роботу.
— Он як? — спокійно проказав Еберфорс. — Гарна, мабуть, робота? Приємна? Легка? Така, що некваліфікований юний чаклун запросто виконає й не надірветься?
Рон похмуро засміявся. Герміона сиділа напружена.
— Я… вона нелегка, ні, — зізнався Гаррі. — Але я мушу…
— "Мусиш"? Чого це ти "мусиш"? Він же помер, чи ні? — грубо запитав Еберфорс. — Забудь про це, хлопче, якщо не хочеш піти услід за ним! Рятуй себе!
— Я не можу.
— Чому?
— Я… — Гаррі розгубився. Він не міг цього пояснити, тому вирішив перейти в наступ. — Ви ж теж боретеся, ви член
Ордену Фенікса…
— Був, — відповів Еберфорс. — Ордену Фенікса немає. Відомо—Хто переміг, це кінець, а хто вдає, ніби цього не сталося, дурить сам себе. Ти ніколи не будеш тут у безпеці, Поттере, бо він прагне тебе впіймати. Тому тікай за кордон, ховайся, рятуйся. І цих двох забери з собою. — Він показав великим пальцем на Рона й Герміону. — Вони тепер довіку під загрозою, бо всі знають, що вони тобі помагали.
— Нікуди я не піду, — вперто повторив Гаррі. — Я мушу виконати цю роботу…
— Доручи її комусь іншому!
— Не можу. Це повинен зробити я, Дамблдор мені все по яснив…
— Та невже? І він усе чисто тобі розповів, щиро й до кінця?
Гаррі дуже хотів би сказати "так", але чомусь це простеньке слово ніяк не злітало йому з вуст. Еберфорс, здається, читав його думки.
— Я добре знав брата, Поттере. Він з молоком матері всмоктав любов до таємниць. До таємниць і до брехні, так нас усіх виховували. Тільки в Албуса… це виходило природно.
Старий звів очі на портрет дівчини, що стояв на каміні. Це було, як уже помітив Гаррі, єдине зображення в цій кімнаті. Не було знімків Албуса Дамблдора чи будь—кого іншого.
— Містере Дамблдор, — боязко звернулася Герміона, — це ваша сестра? Аріана?
— Так, —зронив Еберфорс. — Що, читала Ріту Скітер? Навіть у червонуватому світлі з каміна було видно, як зашарілася Герміона.
— Нам про неї згадував Ельфаєс Додж, — втрутився Гаррі, рятуючи Герміону.
— Старий телепень, — буркнув Еберфорс, укотре сьорбнувши меду. — Йому здавалося, що в мого брата з усіх дірок сяяло сонце. Але так багато хто вважав, та й ви, судячи з усього, не виняток.
Гаррі промовчав. Не хотів ділитися тими сумнівами й ваганнями стосовно Дамблдора, що переповнювали його останніми місяцями. Він зробив свій вибір, коли копав могилу Добі. Вирішив і далі йти цією звивистою і небезпечною стежкою, на яку вказав йому Дамблдор, змиритися, що йому не розповіли про все, а просто вірити. Він не мав ані найменшої охоти знову піддавати все сумнівам і не хотів чути нічого такого, що відвертало б його від мети. Зустрівся з Еберфорсовим поглядом — таким вражаюче схожим на братів. Його ясно—блакитні очі, здавалося, так само пронизували співрозмовника, наче рентгеном, і Гаррі припускав, що Еберфорс читає його думки і зневажає його за них.
— Професор Дамблдор піклувався про Гаррі, причому, дуже, — сказала Герміона тихим голосом.
— Та невже? —перепитав Еберфорс. — Аж дивно, скільки тих людей, про яких дуже піклувався брат, чомусь опинилося в значно гіршому становищі, ніж якби він їх не чіпав.
— Що ви маєте на увазі? — ледь чутно запитала Герміона.
— Не має значення, — відмахнувся Еберфорс.
— Це дуже серйозне звинувачення! — не вгавала Гермі она. — Ви що… ви говорите про сестру?
Еберфорс люто на неї зиркнув. Губи його заворушились, наче він жував слова, яким не дав зірватися з язика. А тоді він раптом вибухнув цілою тирадою.
— Коли моїй сестрі було шість років, на неї напало троє хлопців—маґлів. Вони побачили, як вона чаклувала — під глядали за нею крізь живопліт у саду. Вона була дитина, і не вміла ще стримуватися, жодна відьма або чаклун у її віці ще не вміє. Те, що вони побачили, їх, мабуть, налякало. Вони продерлися крізь живопліт, а коли вона не змогла їм пока зати свої фокуси, спробували провчити малу дивачку, щоб більше так не робила — але їх трохи занесло.
У світлі каміна Герміонині очі здавалися величезними. Рона, здається, трохи нудило. Еберфорс устав—височенний, як Албус, і раптом страшний зі злості й пекучого болю.
— Те, що вони зробили, її знищило. Вона вже не оклигала. Не могла вже чаклувати, але й позбутися чарів не могла. Вони вирували в ній і доводили до божевілля, свавільно й безконтрольно вибухали з неї, і тоді вона ставала дивна й небезпечна. Хоча здебільшого це була тихенька, перелякана й сумирна дівчина.
181 
