Особенно,... 
209 
— О Боже!… — зойкнула Герміона, коли вони з Роном наздогнали Гаррі й побачили велета, що намагався крізь вікно дотягтися ручищем до людей у коридорі.
— НІ! —заволав Рон, хапаючи Герміону за руку з піднятою чарівною паличкою. —Ти його приголомшиш, а він розвалить півзамку…
— ГЕҐҐЕР?
З— за рогу замку похитуючись вийшов Ґроп. Лише тепер Гаррі зрозумів, що Ґроп і справді був порівняно низькорослий велет. Той колосальний монстр, що намагався почавити людей на верхніх поверхах, озирнувся й заревів. Затряслися кам'яні сходи, коли він важко рушив до свого меншого одноплемінника. Ґроп роззявив перекошену пащеку, вишкірив жовті зубиська завбільшки як півцеглини кожен —і вони накинулись один на одного, як люті леви.
— ТІКАЙМО! —крикнув Гаррі. Велети бились, і ніч повнилася страшними криками і звуками ударів. Гаррі схопив за руку Герміону і збіг зі сходів на подвір'я, а Рон кинувся за ними. Гаррі не втрачав надії знайти й урятувати Геґріда. Він біг так швидко, що вже подолав половину шляху до лісу, коли їм знову довелося загальмувати.
Повітря навколо закрижаніло. Подих зупинився й закам'янів у Гаррі в грудях. У темряві рухалися тіні, мінливі обриси сконцентрованої чорноти. Вони линули до замку великою хвилею, із захованими під каптурами обличчями й деренчливим диханням…
Рон з Герміоною притислися до Гаррі, а звуки бою за спинами раптом стихли, вмерли, бо ніч просякла густезною тишею, що її могли принести тільки дементори…
— Швидко, Гаррі! — звідкілясь здалеку почувся Герміонин голос, —патронуси, давай!
Він підняв чарівну паличку, однак глуха безнадія охопила його. Фред загинув, а Геґрід теж, мабуть, зараз помирає, якщо ще не помер. А скільки сьогодні полягло людей, яких він навіть не знав. Було таке відчуття, ніби душа вже покинула тіло…
— ГАРРІ, ШВИДШЕ! — закричала Герміона.
Ціла сотня дементорів пливла на нього, наближалася, висмоктуючи собі шлях до Гарріної безнадії, що обіцяла їм розкішний бенкет…
Він побачив Ройового срібного пса—тер'єра, що злетів угору, кволо замерехтів і згас. Помітив Герміонину видру, що перекрутилась у повітрі і теж зникла. Чарівна паличка затрем—
тіла в його руці, і він уже майже жадав цього забуття, обіцяної порожнечі, втрати відчуттів…
І тут над головами Гаррі, Рона й Герміони промайнули срібні заєць, вепр і лис. Дементори відкотилися від цих створінь. Ще троє людей прибуло з темряви і стало поруч з ними, тримаючи у простягнутих руках чарівні палички й вичакловуючи патронусів: Луна, Ерні та Шеймус.
— Усе гаразд, — підбадьорливо сказала Луна, так, ніби вони були на звичайному тренуванні ДА в кімнаті на вимогу. —Усе гаразд, Гаррі… ану подумай про щось радісне…
— Щось радісне? — перепитав він надтріснутим голосом.
— Ми досі ще живі, — прошепотіла вона, — ми ще б'ємося. Думай, швиденько…
Спалахнула срібна іскорка, з'явилося мерехтливе сяйво, і ось, після неймовірних, надлюдських зусиль з кінчика чарівної палички Гаррі вистрибнув олень. Він легким галопом помчав уперед, і дементори почали розбігатися по—справжньому. Ніч одразу потеплішала, а звуки довколишньої битви залунали у вухах набагато голосніше.
— Не знаю, як вам дякувати, — тремтячим голосом сказав Рон, повернувшись до Луни, Ерні та Шеймуса, — ви вряту вали…
Щось заревіло, земля задвигтіла, наче від землетрусу, і з темного лісу вийшов ще один велет, розмахуючи довбнею, товщою за людину.
— ТІКАЙМО! —крикнув Гаррі, але міг би й не кричати. Усі розбіглися хто куди — і саме вчасно, бо наступної миті широченна стопа потвори тупнула точнісінько туди, де щойно всі стояли. Гаррі озирнувся. Рон і Герміона бігли за ним, а всі інші повернулися на поле бою.
— Тікаймо звідси! — зарепетував Рон, коли велет знову махнув довбнею і заревів так, що луна прокотилася над шкільними угіддями від краю до краю.
— До Войовничої Верби, — сказав Гаррі. — Бігом! Якимось чином він таки відгородив усе в голові, наче зіпхнув
У комірчину, в яку не міг зараз навіть зазирнути: думки про
Фреда й Джорджа, страх за всіх тих людей, яких так любив і які тепер билися—хто в замку, а хто на шкільному подвір'ї. Усе це мусить зачекати, бо їм треба бігти, треба знайти змію і Волдеморта, бо це був, як казала Герміона, єдиний шлях, щоб покінчити з цим жахом…
Він помчав, майже повіривши, що може перегнати саму смерть. Не зважав на пучки світла, що шугали навколо нього в темряві, на шум озера, що бушувало, неначе море, на шелест Забороненого лісу, хоч ніч була безвітряна. Він біг шкільними угіддями, що й самі, здається, повстали, біг швидко, як ніколи в житті, і саме він перший побачив це велике дерево, Вербу, що захищала таємний вхід при своєму корінні гілками, схожими на батоги й різки.
209 
