Особенно,... 
216 
— Бо ти туди їдеш, — з насолодою додала Петунія. — У спецшколу для почвар. Ти і той Снейпів хлопець… двоє виродків, ось хто ви такі. Це й добре, що вас відсіяли від нормальних людей. Нам так безпечніше.
Лілі подивилася на батьків, які зі щирим задоволенням розглядали платформу, насолоджуючись цим видовищем. Тоді знову глянула на сестру й заговорила пошепки з люттю в голосі:
— Чомусь ти не вважала, що то школа для почвар, коли писала листа директорові і благала, щоб він тебе прийняв.
Петунія стала яскраво—червона.
— Благала? Я не благала!
— Я бачила його відповідь. Дуже чемну.
— Ти не мала права читати… — прошепотіла Петунія. — То особистий лист… як ти могла?…
Лілі видала себе, мимохіть зиркнувши туди, де стояв Снейп. Петунія охнула.
— Його знайшов цей хлопець! Ти з цим хлопцем нишпо рила в моїй кімнаті!
— Ні… ми не нишпорили… — почала боронитися Лілі. — Северус побачив конверт і не повірив, що маґелка може спілкуватися з Гоґвортсом, от і все! Він каже, що на пошті, мабуть, працюють замасковані чаклуни, які займаються…
— Мабуть, ті чаклуни скрізь пхають свого носа! — вигукнула Петунія, збліднувши. — Почвара! — ще раз обізвала вона сестру й кинулася до батьків…
І знову картинка змінилася. Снейп квапливо йшов коридором "ІЬґвортського експреса", що вистукував колесами повз села й поля. Снейп уже перевдягся у шкільну мантію, скориставшись, мабуть, найпершою ж нагодою позбутися свого жахливого маґлівського одягу. Нарешті він зупинився біля купе, в якому їхало кілька галасливих хлопців. У кутку біля вікна сиділа, зіщулившись, Лілі і притискала обличчя до шибки.
Снейп відчинив двері купе й сів навпроти Лілі. Вона глянула на нього й знову відвернулась до вікна. Була заплакана.
— Не хочу з тобою говорити, — сказала вона здавленим голосом.
— Чому?
— Туня мене н—ненавидить. Бо ми побачили того листа від Дамбддора. —Той що?
Вона зміряла його лютим поглядом. —А те, що вона моя сестра!
— Вона звичайна… — він вчасно спохопився. Лілі, що саме непомітно витирала очі, його не почула.
— Але ж ми їдемо! —сказав він, не в змозі стримати приємне збудження в голосі. — Оце головне! Ми їдемо в Гоґвортс!
Вона кивнула, витираючи очі, і, попри все, не могла не всміхнутися.
— Добре було б, якби ти потрапила в Слизерин, — Снейп зрадів, що в неї поліпшується настрій.
— Слизерин?
Якийсь хлопець, що досі сидів у купе, не виявляючи ніякого інтересу до Лілі і Снейпа, почувши це слово, повернувся до
них, і Гаррі, досі зосереджений лише на двох пасажирах біля вікна, побачив батька. Худорлявий, чорнявий, як і Снейп, однак наділений тою невловимою аурою людини, оточеної любов'ю й піклуванням, чого так явно бракувало Снейпові.
— Хто б ото хотів бути в Слизерині? Я б звідти просто втік. А ти? —запитав Джеймс хлопця, що, відкинувшись, сидів навпроти. Гаррі, здригнувшись, упізнав у ньому Сіріуса. Сіріус навіть не всміхнувся.
— У Слизерині навчалися всі мої рідні, —відповів він.
— Овва! — здивувався Джеймс, — а я думав, що ти нор мальний!
Сіріус вишкірився.
— Можливо, я поламаю цю традицію. А куди б ти пішов, якби мав таку можливість?
Джеймс підняв удаваного меча.
— "Ґрифіндор — живуть відважні учні там!" Як і мій тато. Снейп зневажливо пхикнув. Джеймс напосівся на нього. —Тобі щось не подобається?
— Та ні, —заперечив Снейп, хоча його глузлива посмішка
свідчила про інше. — Якщо вам важливіші м'язи, ніж розум…
— А куди ж ти підеш, якщо в тебе ні того, ні того?—докинув
Сіріус.
Джеймс заревів з реготу. Лілі випросталася, почервонівши, й зміряла Джеймса та Сіріуса недобрим поглядом.
— Ходімо звідси, Северусе, пошукаємо собі інше купе.
— Ооооооо…
Джеймс і Сіріус, кривляючись, копіювали її зарозумілий тон. Джеймс спробував підставити Снейпові ногу, коли той
його минав.
— Бувай, Слинявус! — крикнув їм услід хтось із хлопців,
і двері купе зачинилися…
І знову відбулася зміна декорацій…
Гаррі стояв у Снейпа за спиною, дивлячись на освітлені свічками столи гуртожитків, за кожним — по два ряди захоплених облич. Професорка Макґонеґел викликала:
— Еванс, Лілі!
Він бачив, як у його мами трусилися й підгиналися ноги, поки вона йшла до хиткого ослінчика. Підійшла, сіла. Професорка Макґонеґел поклала їй на голову Сортувальний Капелюх. Щойно він торкнувся її темно—рудого волосся, як одразу вигукнув:
216 
