10 
Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга — холодна, одна— ніжна, друга — жорстока, одна — тремтлива, друга — незворушна, й ці половини намагалися знищити одна одну.
— Вам, либонь, уже час іти, — мовив він.
Дівчина побігла, а Монтег, залишившись під дощем, довго не рушав з місця. Тоді повільно пішов і раптом, відкинувши голову, підставив під дощ обличчя і відкрив рот…
Механічний пес ніби спав і водночас не спав; ніби він був живий і водночас мертвий у своїй буді, що стиха гуділа, ледь помітно здригалась і м’яко світилась в темному закутку. Місячне світло з пічного неба проникало крізь велике вікно і, падаючи на тремтливого механічного звіра, вигравало на його латунних, мідних і сталевих частинах. Світло відбивалося в шматочках рубінового скла, мерехтіло на тонких, мов капіляри, чутливих нейлонових волосинах у ніздрях чудовиська, що ледь помітно тремтіло на своїх восьми павучих, підбитих гумою лапах.
Монтег сковзнув по мідній жердині вниз і вийшов подивитися на місто — вже випогодилося, хмари розсіялись. Він запалив сигарету і, повернувшись, нахилився й зазирнув до буди. Механічний пес нагадував велетенську бджолу, що повернулась до свого вулика з поля, де нектар квітів насичений отрутою, яка викликає безум і кошмари. Тіло пса всотало цей густий, пряний трунок, і тепер звір спав, намагаючись сном подолати згубну отруту.
— Привіт, — прошепотів Монтег, як завжди зачудовано дивлячись на мертву і водночас живу тварину.
По ночах, коли ставало нудно (а таке бувало щоночі), пожежники ковзали вниз по мідних жердинах, настроювали цокаючий механізм нюхової системи пса на певний запах і впускали до нього в підвал пацюків, курчат чи кошенят, яких однаково треба було втопити, а потім билися об заклад, кого пес ухопить першим. Через кілька секунд гра закінчувалася-пацюк, кошеня чи курча, не встигши подолати й половини відстані, потрапляли до м’яких лап звіра, а чотиридюймова порожниста сталева голка, висунувшись, наче жало, з його морди, впорскувала жертві чималу порцію морфію чи прокаїну. Жертву кидали в сміттєспалювальну піч, і забава починалася знову.
Під час цих забав Монтег звичайно залишався, нагорі. Колись, два роки тому, він побився об заклад з одним із пайдосвідченіших гравців — і програв тижневу платню. Він і досі пам’ятає несамовитий гнів Мілред: її лице взялося червоними плямами, а на чолі набрякли жили. Тепер по ночах вій лежав на ліжку обличчям до стіни, прислухаючись до вибухів реготу внизу, до дрібного — наче хтось швидко бив по клавіші роялю — цокоту пацючих кігтів по підлозі, до попискування мишей, до похмурої, зрадливої тиші, коли пес безшумно, мов метелик на світло, вистрибував з буди, жалив голкою й повертався назад, щоб тут-таки померти, наче вимкнули струм.
Монтег доторкнувся до морди пса.
Пес загарчав.
Монтег відсахнувся.
Пес трохи підвівся і глянув на нього — раптом ожили його очі, в них засвітилися зелено-сині неонові вогники. Знову почулося гарчання — дивний звук, що дратував вухо, суміш електричного дзижчання, шипіння масла на пательні, металевого скреготу, ніби почали рухатися коліщата механізму, скрипучого від іржі та старечої підозрілості.
— Тихше, тихше, чоловіче, — вичавив з себе Монтег; серце його шалено калатало в грудях.
Він побачив, як з морди пса вистромилася на дюйм голка, щезла, знову вистромилася, знову щезла. Гарчання, ніби закипаючи, стало голосніше, пес утупився в Монтега.
Він позадкував. Пес ступнув з буди. Монтег ухопився за жердину. Відповівши на доторк, жердина ковзнула вгору, безшумно пронісши людину крізь отвір у стелі. Монтег вийшов на тьмяно освітлений майданчик горішнього поверху. Його лихоманило, обличчя було бліде, аж зелене. Пес опустився внизу на свої вісім неправдоподібних павучих лап і знову загудів; його багатогранні очі згасли.
Монтег стояв коло люка, намагаючись опанувати себе. Позад нього, в кутку, за столом, освітленим лампою під зеленим абажуром, четверо чоловіків грали в карти. Воші поглянули на Монтега, але ніхто нічого не сказав. Лише один, у капелюсі брандмейстера з зображенням фенікса, нарешті крикнув через усю кімнату, тримаючії карти в худорлявій руці:
— Що скоїлося, Монтег?
— Він мене не любить.
— Хто, пес? — Брандмейстер вивчав свої карти. — Облиште. Він не може любити чи не любити. Він просто “функціонує”. Це ніби в задачі з балістики. Для нього розраховано траєкторію, він іде по ній. Сам знаходить мішень, сам повертається назад і вимикається. Мідний дріт, акумулятори, електрика — і все.
10 
