58 
І ось великі кораблі крутнулися на місці-легко, як пушинки, їхні вітрила тріпотіли в повітрі, ніби тихо аплодували. Маски виблискували, поверталися, підпалювали тіні.
— Ельмо! — вигукнув Сем, залазячи в корабель. — Вставай, Ельмо. Ми пливемо назад, — говорив він збуджено, відчуваючи невимовне полегшення. — Вони мені не заподіють шкоди, не вб’ють мене, Ельмо. Встань же, люба, встань.
— Щ-що? — Ельма заблимала очима, поволі, наче уві сні підвелася, попленталася на своє місце і, не кажучи більше й слова, важко опустилася на лаву, в той час як корабель знову помчав за вітром.
За півгодини вони знову були біля перехрестя. Всі вийшли з кораблів, поставивши їх на якір.
Вождь став перед Семом та Ельмою. Його маска була вирізана з полірованої бронзи, на місці очей синіли порожні прорізи, замість рота — теж проріз, крізь який по вітру пливли слова.
— Відкривай свою сосисочну, — сказав голос, і рука у вкритій діамантами рукавичці рвучко гойднулася. — Готуй їства, готуй страви, готуй дорогі вина, бо ця ніч воістину велика ніч!
— Ви хочете сказати, — мовив Сем, — що дозволяєте мені залишитися тут?
— Так.
— Ви не сердитеся на мене?
Маска лишалася незворушна, ніби висічена з каменю, холодна й сліпа.
— Відкривай свою харчевню, — сказав тихо голос. — І візьми оце.
— Що це таке?
Сем зиркнув на срібний сувій, на якому танцювали зображення змій — ієрогліфи.
— Це дарча грамота на землю, на всю територію від срібних гір до блакитних горбів, від отого мертвого солоного моря до далеких долин місячного каменю та смарагду, — сказав вождь.
— М-мені? — спитав недовірливо Сем.
— Тобі.
— Сто тисяч миль землі?
— Вона твоя.
— Ти чуєш, Ельмо?
Ельма стояла, спершись на алюмінієвий сосисочний павільйон, заплющивши очі.
— Але чому ви даєте мені все це? — спитав Сем, намагаючись зазирнути в щілини-очі.
— Це ще не все. Ось, візьми.
З’явилося ще шість сувоїв. Виголошувалися назви — ще і ще, назви нових територій.
— Та це ж половина Марса! Я володію половиною Марса! — вигукнув Сем, стискаючи в руці сувої.
Він помахав ними перед обличчям Ельми, охоплений божевільною радістю.
— Ельмо, ти чуєш?
— Чую, — відповіла Ельма, вдивляючись у небо. Жінка, здавалося, шукала там чогось. Вона була якось дивно стривожена.
— Дякую, о, дякую, — говорив Сем до бронзової маски.
— Сьогодні знаменна ніч, — сказала маска. — Тож будь напоготові.
— Авжеж буду. Мене чекає сюрприз? Мабуть, ракета з Землі прибувають раніше, ніж ми думали, на цілий місяць раніше? Всі десять тисяч ракет з поселенцями — шахтарями, робітниками і їхніми дружинами! Разом їх буде сто тисяч. Хіба ж не здорово, Ельмо? Бачиш, я казав тобі. Я казав тобі, що в отому місті не завжди буде лише тисяча жителів. Прибуде ще п’ятдесят тисяч, а за місяць ще сто тисяч, а на кінець року там буде п’ять мільйонів землян. І мені належить єдина сосисочна на дорозі до копалень, на перехресті шосе!
Маска попливла за вітром.
— Ми залишаємо тебе. Готуйся. Це все твоє.
В розсіяному місячному світлі, наче металеві пелюстки якоїсь доісторичної квітки, наче величезні голубі пера, наче гігантські кобальтові метелики, старі кораблі повернулися й попливли по шурхітливих пісках, а маски виблискували й мерехтіли, аж поки останній відблиск, останній спалах блакиті не зник між пагорбів.
— Ельмо, чому вони це зробили? Чому вони не вбили мене? Може, вони щось знають? Що з ними таке? Ельмо, ти розумієш? — Він струснув її за плечі. — Я володію половиною Марса!
Вона стежила за нічним небом і чекала.
— Ходімо, — сказав він. — Треба все підготувати. Гарячі сосиски, теплі булочки, смачна приправа, серветки, і скрізь бездоганна чистота! Гей! — Він пішов у танець, хвицяючи ногами. — Ой людоньки, який я щасливий! Так, сер, щасливий я! — фальшиво заспівав він. — Це мій щасливий день!
Він зварив сосиски, нарізав булочки, покришив цибулю — весь час прискорюючи темп.
— Подумати тільки, той марсіанин сказав, що мене чекає сюрприз. Це може означати лише одне, Ельмо. Оті сто тисяч прибувають раніше, ніж планувалося — саме цієї ночі! Це буде справжня повінь! Доведеться працювати не складаючи рук. До того ж сюди понаїжджають туристи, Ельмо. Ми заробимо силу грошей!
Він вийшов надвір і глянув на небо, але нічого не побачив.
— Вони можуть бути тут кожної хвилини, — сказав він, жадібно вдихаючи холодне повітря. — Ах!
58 
