49 
— Тебе звинувачують у масовому вбивстві й підбурюванні до заколоту, — виголосив кат. — Ти перейшов межу дозволеного в цьому світі, і я, Чарльз, син Чарльза, відправляю тебе у вічну пітьму.
Натовп загомонів, подекуди прозвучали нарікання.
— Я ніколи…
— Розповіси свою байку в пеклі, недолюдку, — сказав Чарльз, син Чарльза, й обома руками в жовтих екзекуторських рукавицях натиснув на важіль.
Ляда люка впала в отвір. Втративши опору, ноги Гекса, який досі намагався щось сказати, блискавично провалилися вниз. Ця мить назавжди закарбувалася в пам'яті Роланда. Провалюючись, кухар намагався говорити. І де ж закінчить він останнє речення, почате на землі? Слова обірвалися, коли пролунав хрускіт, звук, що нагадував гучне потріскування оберемка смолистих соснових гілок у коминці.
Але загалом Роланд думав, що буде страшніше. Кухареві ноги один раз смикнулися й розійшлися у вигляді широкої літери V. Юрба вдоволено засвистіла. Вартові, що досі стояли виструнчившись, розслабилися й почали неуважно збирати речі. Чарльз, син Чарльза, повільно спустився сходами, осідлав коня і поїхав геть, грубо торуючи собі шлях крізь натовп галасливих любителів поснідати на природі. На ходу огрів арапником кількох роззяв, що забарилися, і вони стрімко порснули навсібіч.
Після цього натовп швидко розбрівся в різні боки, і за сорок хвилин не залишилося нікого, крім двох хлопчаків, які сиділи на невеличкому узвишші. Чуючи нову здобич, на поле вже зліталися птахи. Один крук по-свійськи опустився на плече покійника і почав тицяти клювом у блискучу сережку в формі кільця, яку Гекс завжди носив у правому вусі.
— Це ніби не він, він зовсім на себе не схожий, — сказав Катберт.
— Та ні, схожий, — впевнено заперечив йому Роланд, коли вони наближалися до шибениці з хлібом у руках. Катберт розгубився.
Під перекладиною вони стали й подивилися на скоцюрблений труп, що погойдувався. А Катберт зухвало простягнув руку і торкнувся волохатої щиколотки. Тіло перекрутилося навколо своєї осі й знову повторило рух маятника.
Потім вони швидко розламали хліб і розкидали великі крихти під ногами повішеного. А коли вже від'їжджали верхи, Роланд озирнувся — лише один раз. Поле рясніло птахами, їх були тисячі. І нарешті він збагнув, що хліб має лише символічне значення.
— Оце так видовище, — зненацька озвався Катберт. — Це… я… мені сподобалося. Правда, сподобалося.
Роланда це зізнання не шокувало, хоча сам він від цього видовища був далеко не в захваті. Але, схоже, зрозумів, що мав на увазі Берт. І, можливо, кар'єра дипломата його омине, попри всі його дотепи й невимушеність у розмові.
— Не знаю чому, — відповів він, — але це було щось. Тут жодних сумнівів бути не може.
Минуло п'ять років, і країна підкорилася доброму чоловікові, але на той час Роланд уже був стрільцем, його батько лежав у могилі, мати загинула від руки власного сина… а світ зрушив з місця.
І потяглися довгі роки безкінечних мандрів.
XIII
— Глянь-но! — сказав Джейк, показуючи на щось угорі.
Стрілець підвів голову, і тут же озвалося праве стегно — відчувши гострий біль, він скривився. Вже два дні минуло відтоді, як вони ступили на землю передгір'я, і хоча бурдюки вже майже спорожніли, тепер це не мало ніякого значення. Невдовзі у їхньому розпорядженні буде море води — пий донесхочу.
Він подивився в напрямі, куди показував Джейків палець, — повз зелену гірську рівнину й голі осяйні скелі та вузькі міжгір'я над нею… вгору, на саму засніжену вершину.
Далеко-далеко вгорі виднілася ледь помітна крихітна цятка. Це могла бути одна з тих порошинок, які в сонячному промінні завжди бігають перед очима (тільки ця була нерухомою), і стрілець зрозумів, що це чоловік у чорному, який надзвичайно спритно піднімається схилом, малесенька мошка на широченній гранітній стіні.
— Це він? — спитав Джейк.
Стрілець дивився на позбавлену індивідуальності цятку, що десь там, далеко, виконувала свої акробатичні трюки, і його гнітило передчуття якогось лиха.
— Так, Джейку, то він.
— Як думаєш, ми наздоженемо його?
— З цього боку — ні. Лише з того боку. І тільки якщо не марнуватимемо тут часу на базікання.
— Гори такі високі! — сказав Джейк. — А що там, з того боку?
— Не знаю. Навряд чи хто-небудь взагалі знає. Колись, може, й знали. Ходімо, хлопчику.
49 
