Особенно,... 
8 
Дорогою назад Ден мовчав. На щоці в нього була подряпина. Усього одна подряпина. І коли вони доїхали до її гуртожитку, Сейра сказала Денові, що більш не хоче його бачити. «Як тобі завгодно, крихітко», — озвався Ден так байдужно, що вона аж похолола; і коли він удруге подзвонив їй після тієї пригоди в «Бронзовій стойці», Сейра знов пішла до нього. Хоч у глибині душі й зневажала себе за це.
Так тривало цілий осінній семестр її останнього року в університеті. Ден і страхав її, і водночас вабив. Він був її перший справжній коханець, і навіть тепер, за два дні до Всіх святих 1970 року, він залишався її єдиним коханцем. Із Джонні до цього в неї ще не дійшло.
Зв’язок з Деном урвався раптово, на початку цього року. Він завалив екзамен і покинув університет.
— Куди ж ти тепер? — боязко спитала Сейра, сидячи на ліжку його товариша по кімнаті, тим часом як Ден жбурляв у дві валізи свої речі.
Їй хотілося спитати про інше, більш особисте. Чи буде він десь поблизу? Чи піде працювати? Чи вчитиметься далі на вечірньому факультеті? Чи є в його планах на майбутнє якесь місце для неї? А втім, ось про це вона нізащо б не зважилася спитати. Бо сама не була готова почути його відповідь. Та й відповідь, яку дав Ден на оте її єдине загальне запитання, прикро вразила Сейру.
— Мабуть, у В’єтнам.
— Як?…
Він сягнув рукою до полиці, швидко перебіг пальцями по паперах, що там лежали, й кинув Сейрі якусь листівку. То була повістка з Бангорської призовної дільниці. Денові пропонували з’явитися на медичний огляд.
— Невже не можна уникнути цього?
— Ні. А може… Не знаю. — Він запалив сигарету. — Навряд чи я захочу уникати.
Сейра приголомшено дивилася на нього.
— Обридло мені все це. Закінчуй університет, іди працювати, а там шукай собі жіночку. Гадаю, ти б не від того, щоб стати нею. Не думай, я теж про це мізкував. Але не буде діла. І ти це добре знаєш, і я. Ми з тобою не пара, Сейро.
І тоді, почувши відповіді на всі свої запитання, вона пішла й більш не бачила Дена. Згодом вона кілька разів зустрічала його товариша по кімнаті в гуртожитку. За півроку той отримав від нього три листи. Дена призвали й відправили кудись на південь проходити загальновійськову підготовку. То була остання звістка про нього, яку дістав його товариш по кімнаті. І остання звістка, яку дістала Сейра Брекнелл.
Спершу їй здавалося, що все минеться безболісно. Усі ті сумні, зворушливі пісеньки, що їх начебто тільки й чуєш по радіо в машині після півночі, її не обходили. Так само як і затерті слова про розбите кохання й згорьоване серце. Вона не підчепила собі на зло іншого хлопця, не стала вчащати до барів. Майже всі вечори тієї весни вона просиджувала у своїй кімнаті в гуртожитку й старанно гризла науку. І знаходила в цьому полегкість. Вона нічим не забруднила себе.
І тільки після того, як познайомилась із Джонні — минулого місяця, на танцювальній вечірці молодих учителів, де вони обоє волею щасливого випадку були без пари, — тільки тоді Сейра збагнула, яким жахіттям був той її останній семестр в університеті. Коли живеш таким життям, цього просто не помічаєш, бо воно стає невіддільним від тебе самої. Як в отій оповідці про двох віслюків, що зустрілися, припнуті до однієї огорожі, в якомусь східному місті. Перший віслюк — міський, і на спині в нього тільки сідло. А другий — з геологічної партії, нав’ючений ящиками, наметами, куховарським начинням, а зверх того ще й чотирма п’ятдесятифунтовими мішками з рудою. Так що аж хребет у нього вгинається. От перший віслюк і каже: «Ну й навалили ж на тебе тягар!» А другий йому на це: «Який тягар? Де ти його бачиш?»
Тепер, з відстані часу, Сейру жахала саме та порожнеча, в якій вона прожила цілих п’ять місяців, — наче під скляним ковпаком. А власне, усі вісім, як рахувати й минуле літо, коли вона найняла невелику квартирку на Флег-стріт у Візі й тільки те робила, що шукала місця вчительки та читала романи в паперових обкладинках. Уранці вставала, снідала, йшла довідуватися з приводу роботи — до школи чи в інші місця, які визначала наперед, — тоді поверталась додому, обідала, лягала трохи подрімати (часом те «трохи» тривало години чотири), потім вечеряла, десь до пів на дванадцяту читала, дивилася телевізор, а коли її починав брати сон, лягала спати. Вона не могла пригадати, чи за весь той час думала бодай про що-небудь. Життя її ішло механічно. Вряди-годи вона відчувала глухий біль десь у лоні — біль невтамованої жаги, як іноді писали дами-романістки, — і вживала проти нього один засіб — холодний душ. Згодом і душ почав завдавати їй болю, і вона зносила це з гіркою, відчуженою втіхою.
8 
